У самому серці Кириківської громади, де кожне село має свою неповторну історію, живе людина, чиє життя стало втіленням справжньої української незламності. Олександр Васильович Гладченко — чоловік, який навчився перетворювати виклики долі на можливості, а власні успіхи — на спільну перемогу.
КОРІННЯ ТА ПЕРШІ КРОКИ
Його шлях починався не з великих інвестицій чи бізнес-планів, а з рідної Іванівки та двадцяти років нелегкої праці у радгоспі. Коли реформи змінили звичний уклад життя, а підприємства почали закриватися, Олександр Васильович опинився на розпутті. У такі моменти доля часто посилає знаки через людей. Для нього таким знаком став староста з інститутських років, який покликав на заробітки.
Працюючи далеко від дому, у селі, яке за дивним збігом теж звалося Іванівкою, він побачив перші паростки приватного підприємництва. Це було наче дзеркало: якщо інші можуть, то зможе і він, бо вдома чекає сім’я, двоє дітей, яких треба ставити на ноги.
БРАТСЬКЕ ПЛЕЧЕ ТА РОДИННИЙ ЗАТИШОК
У кожного успіху є своя точка опори. Для Олександра Гладченка нею став брат. Його вчасна підтримка — той самий «первинний капітал» — була не просто грошима, а вірою в те, що все вдасться. Брата вже немає серед живих, але вдячність за це підставлене плече досі живе в кожному товарі їхніх магазинів.
Починали з малого: викупили квартиру в багатоквартирному будинку села Іванівки, облаштували прилавок, згодом — розширилися. А потім з’явилася «Зупинка» у Кириківці — місце, де кожного покупця зустрічали як рідного. У цій справі Олександр Васильович знайшов не лише професію, а й справжню гармонію з дружиною Наталією Олександрівною. Вона — його порадниця, партнер і душа бізнесу, поки він тримає на собі технічну сторону та логістику.
ВИПРОБУВАННЯ ВОГНЕМ І ВІЙНОЮ
Життя підприємця — це не лише прибутки, це й іспити на міцність. У 2022 році «Зупинку» спіткало лихо — пожежа від несправних китайських ваг. Магазин замовк на кілька місяців, але господарі не поставили життя «на паузу». Вони відновлювали все своїми руками, паралельно дбаючи, щоб мешканці рідної Іванівки ні на день не залишилися без хліба та необхідних продуктів.
А потім велика війна показала, як, знімаючи маску, змінювалися люди. Коли в перші дні війни наші воїни розгромили в Охтирці ворога, а залишки їх, тікаючи, розбрелися полями і посадками, військові 93-ї бригади зайнялися їхніми пошуками.
Якось до Олександра Васильовича підійшли двоє молодих хлопців із проханням про допомогу, і він не вагався. «Дядьку, Ви б не могли нам дати Ваше авто? — запитали вони. — Нам дуже потрібне, бо ми не можемо пішки обходити села, щоб виявляти ворожих утікачів».
— Я без проблем їм віддав, забрав лише з машини свої документи, — згадує пан Олександр. — Я щойно його добре підремонтував. Пізніше, коли ми побачилися знову, я запитав, чи надійно працює авто, і хлопці підтвердили, що з ним усе гаразд. В іншій ситуації хтозна, як би я вчинив, але тут мені їх так було жаль, бо розумів, що своїми ногами далеко не дійдеш.
Власник авто просто забрав документи з машини і віддав ключі. Без жодних умов, без розписок. Бо бачив у цих хлопцях своїх дітей. Бо розумів: залізо можна відремонтувати або купити нове, а життя воїна — безцінне. — Я не жалію про свої дії, головне — щоб хлопці були живими, — говорить Олександр Гладченко. — Прикро, що знайшлися чиновники, які не подумали, як допомогти нашим захисникам, а за чужий рахунок вирішили попіаритися передачею автомобіля.
ДОБРО БЕЗ ПАФОСУ
Олександр Васильович розповідає:
— У перші дні війни наші захисники особливо потребували допомоги. Військові 93-ї бригади, які визволяли Охтирський район від ворога, були розквартировані в нашому селі. Їхнє військове забезпечення на той час бажало бути кращого: ні елементарного спорядження, ні речей першої необхідності — усе за власний кошт. Весна-літо 2022 року були особливо складними для наших хлопців. Ми намагалися їм хоч якось допомогти: забезпечували їх городиною, продуктами харчування, питною водою в паках. До війни у нас був ще один магазин — одягу, який згодом ми закрили, але там залишилося багато речей.
Історія про яскраві шкарпетки, які Наталія Олександрівна вибирала для військових, викликає усмішку крізь сльози. Коли надворі холоднеча, не важливо, якого вони кольору — головне, щоб гріли.
— Пам’ятаю, як я вибирала з-поміж усіх різнокольорових яскравих шкарпеток ті, які б підходили чоловікам, а хлопці кажуть, що їм не важливо, які, вони хочуть якось зігрітися, тож раді всяким. Кажу: «Та ці червоні», а вони: «Та ми й такі заберемо».
Тоді, за словами підприємців, допомагали всі, хто чим міг, просто, від душі, а не для показовості. Дехто навіть допомагав доправляти до місця призначення пошкоджені «Джавеліни».
А ще подружжя Гладченків не тільки відповідально ставляться до свого товару, а й до речей, які призначені для утилізації, але можуть принести користь: картон, целофанові упаковки та інше. Наприклад, бляшанкам із-під різноманітних напоїв, які покупці часто залишають біля магазину у ящиках для сміття, пан Олександр дає друге життя: відвозить у м. Охтирку у приймальний пункт для переробки.
Він не шукає слави, робить те, що багатьом здається дрібницею. Отримані кошти — до останньої гривні — передає на армію. Ось і нещодавно він вторгував за бляшанки 1000 грн, які передав на потреби наших захисників.
За словами підприємця, знаходяться люди, які насміхаються, мовляв, робити йому нічого, як по смітниках лазити. Уявіть лише, якби кожен зміг перерахувати на допомогу армії хоча б по декілька гривень, можливо, не одне життя можна було б врятувати нашим захисникам. До речі, власник приймального пункту в Охтирці не міг стриматися через захоплення вчинком Олександра Васильовича, тож поділився цією новиною у соцмережі.
— Гроші на дорозі не валяються, — каже пан Олександр. — Але справа не в грошах, а в ставленні. Якщо кожен зміг би так само «з нічого» зробити хоча б маленьку частку для спільної справи — ми будемо непереможними. У нас тут є землячка, медична сестра Джульєтта, яка доєдналася до лав ЗСУ і наразі рятує життя хлопцям. Вона організовує збір коштів на підтримку наших воїнів, тож і ми не стоїмо осторонь, допомагаємо, як можемо. Я вдячний цій жінці за її вибір, одного разу вона і мені допомогла зберегти здоров’я. Я їй дуже довіряю, — розповідає Олександр Васильович.
Сьогодні Олександр Гладченко згадує часи, коли продавав картоплю, щоб зібрати дітей до школи, з вдячністю Богові за те, що вистояв. Його шлях — це доказ того, що успіх не вимірюється цифрами на рахунках. Справжній успіх — це коли ти можеш дивитися людям в очі, знаючи, що ти приносиш користь своєю працею і добротою.
Адже бути підприємцем — це не лише торгувати. Це бути частиною громади, бути людиною, яка у найтемніші часи стає світлом для інших.
Олена ТЯГЛЕНКО
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь