Кажуть, удома і стіни гріють. Але що робити, коли рідні стіни стають мішенню, а кожен крок по батьківській землі може стати останнім? Для Лариси Зінченко, уродженки Великої Писарівки, любов до рідного селища стала і найбільшою силою, і найважчим випробуванням.
МІЖ МИРОМ І ВІЙНОЮ
Лариса народилася тут у 1980 році. Велика Писарівка — це її дитинство, юність, перші мрії та робота в санстанції. Життя не раз кликало її в дорогу — були і заробітки, і пошуки щастя, та серце незмінно повертало до батьківського порогу. Навіть коли особисте життя не склалося, вона знайшла сенс у простих буднях: допомозі батькам та звичній сільській праці.
Повномасштабне вторгнення Лариса зустріла вдома. Вона трималася до останнього, аж поки березень 2024-го не перетворив селище на пекло. Масовані обстріли змусили виїхати. Евакуаційний автобус, чуже село Грунь, багатолюдна кімната гуртожитку… Але душа рвалася назад. Як тільки з’явилася найменша можливість, Лариса з мамою повернулися. Бо вдома — своя картопля, свої качки й кролі і та особлива впевненість, яку дає лише власна земля.
ФАТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
9 листопада 2025 року назавжди закарбується в пам’яті жінки чорною датою. Звичайна справа — вигуляти собаку, зайти до крамниці… Але небо над Великою Писарівкою вже давно перестало бути мирним.
Біля розбитого Будинку культури Лариса почула знайоме зловісне дзижчання — звук дрона. У ту ж мить її чотирилапа улюблениця, ніби передчуваючи біду, вирвалася з рук. Жінка кинулася за нею, не помітивши під ногами підступний «лепесток» — маленьку пластикову смерть, яку ворог розсіяв по мирних вулицях. Вибух. Страшний удар. Біль, що засліплює очі, і тепла кров, яка миттєво просочила взуття.
— Я кричала від страху й розпачу, кликала на допомогу, не розуміючи, чи почує мене хтось у цьому занімілому від жаху селищі, — згадує Лариса.
ЯНГОЛИ В ЛЮДСЬКІЙ ПОДОБІ
Першим на допомогу прийшов Олександр Мірошниченко — працівник останньої на той час уцілілої аптеки. Його вправні руки наклали турнікет, зупиняючи невблаганну втрату життя. Потім підбіг ще один житель селища — Юрій Мусієнко. А коли на стареньких «Жигулях» під’їхав незнайомий земляк, він на шаленій швидкості помчав понівечену жінку до Охтирської ЦРЛ.
Лікар-травматолог Артем Кутовий разом із медсестрами зробили неможливе, але ціна була високою — Лариса втратила третину стопи. Нога, посічена уламками, загоювалася довго.
— Я не знала, що буде з моєю ногою, з уламками, що застрягли в тілі. Лікування для мене було безкоштовним, — розповідає потерпіла. — Це важливо, бо я безробітна, і допомоги мені чекати ні від кого.
Мати Лариси — пенсіонерка — попри постійну загрозу з неба, майже щодня долала шлях із Великої Писарівки до Охтирки, аби просто потримати доньку за руку і підтримати її морально. 28 грудня, напередодні Нового року, жінку виписали, але свято для неї мало гіркий присмак невідомості.
ПОНЕВІРЯННЯ «ЗАЙВИХ ЛЮДЕЙ»
Після лікування Лариса вирішила поки не повертатися до Великої Писарівки, адже мала проходити курс реабілітації та регулярно відвідувати лікаря. Знайома юристка Віка допомогла знайти житло у гуртожитку одного з ліцеїв Охтирки, але це лише на два місяці. Соцпрацівниця Великописарівського терцентру Тетяна Гребінка завжди була поруч, коли потрібно, допомагаючи адаптуватися до нових умов. Проте після завершення терміну проживання Ларисі знову довелося шукати притулок.
Жінка пережила не лише фізичну, а й глибоку моральну травму.
— Якщо я зможу ставати на ногу, обов’язково повернуся додому. Мені не хочеться поневірятися по чужих квартирах. Це все — витрати і моральне виснаження, — говорить вона. — Ми, переселенці, ніде нікому не потрібні.
Ці слова Лариси звучать як вирок людській байдужості. Вона мріє про протез, про можливість знову впевнено стояти на обох ногах, але найбільше — про повернення додому. Для неї ризик під обстрілами кращий за виснажливі мандри «чужими кутками», де немає нічого свого, крім болю. Важко пристосовуватися до нових умов без власних речей і планувати мізерний бюджет, який фактично нічим наповнювати.
Люди бувають різні, але хороших, на щастя, більше. Чуйність перемагає заздрість і байдужість. А справжня сила — у згуртованості та бажанні допомогти невинним людям, які постраждали від війни. Тим, хто понад усе обирає рідний дім, попри небезпеку.
Сьогодні Лариса — людина на милицях. Замість звичного господарства — орендовані помешкання. Замість впевненості у завтрашньому дні — ІІІ група інвалідності та невелика пенсія, якої заледве вистачає на ліки. Вона закликає всіх бути обережними, бо ворог полює на кожного, і водночас щиро дякує тим, хто не пройшов повз її біду.
Від редакції: Сьогодні Лариса Зінченко потребує нашої підтримки. Кожна гривня на її реабілітацію та майбутнє протезування — це шанс для жінки знову відчути радість руху і повернути віру в те, що людяність сильніша за будь-що.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь