Зруйнована авіабомбою амбулаторія знайшла прихисток в Охтирці, пережила дві релокації з Великої Писарівки і в самій Охтирці й зберегла 100% пацієнтів, довівши, що лікарська довіра сильніша за руїни.
Руїни та новий початок
У березні 2024 року Велика Писарівка прокинулася від чисельних вибухів: керовані авіабомба знищували всю інфраструктуру. Серед болючих втрат і щойно відремонтована медична амбулаторія. Для громади це був удар по самому серці, адже приміщення готували довго і з любов’ю. Проте для колективу рішення було очевидним: не припиняти роботи.
— Коли ми побачили руїни, часу на роздуми не було, — згадує директор Центру Євген Мовчан. — Ми знали, що мусимо продовжувати лікувати. Люди довірили нам своє здоров’я, і ми не мали права зрадити цю довіру.
Вибір пав на Охтирку — місто, де знайшли прихисток і чимало пацієнтів з Великої Писарівки, і частина самих медиків. Завдяки підтримці мера Павла Кузьменка та допомозі громади тимчасове приміщення швидко пристосували до потреб амбулаторії. Це був справжній колективний героїзм. Почали приймати пацієнтів, отримували нове обладнання замість втраченого.
І знову релокація
Але попереду було ще одне випробування. Через рік «первинка» змушена була переїхати знову. Щоправда тепер в самій Охтирці в іншу будівлю. І якщо перший переїзд був блискавичним і відчайдушним, то другий вимагав уже холодного розрахунку та витримки.
— Ми були загартовані, але водночас виснажені, — зізнається медична директорка Юлія Швець. — Найважче було не фізично переносити меблі чи пакувати документи, а психологічно: знову все починати з нуля. Ми вчилися бути мобільними. І довели пацієнтам, що ми не чотири стіни, а команда, яка працює для людей.
Медсестра Наталія Гордієнко додає з усмішкою:
— Головне, що вцілів наш електрочайник. У ньому — частинка стабільності, якої так бракує під час війни.
— Зараз нам вдається доволі успішно працювати завдяки цифровізації організації праці, — додає головна медична сестра Валентина Хижняк. — Ми втратили наші стіни, але зберегли нашу електронну історію пацієнтів. Кожен лікар зараз працює в режимі, коли його «кабінет» — це, по суті, його ноутбук. Ми стали менш залежними від розкішних меблів і більше — від надійного інтернету та зарядженого павербанка. Лікарі — справжні віртуози в наданні дистанційних порад і веденні пацієнтів, які фізично знаходяться далеко (у тому числі за кордоном), тож різко зросла кількість дистанційних консультацій. Ми організували правильну логістику. Розуміємо, як доставити ліки, як зберегти вакцини, і найголовніше — як швидко переміститися в укриття. Колектив пристосувався до нових умов праці.
Наразі колектив налічує шістнадцятеро працівників, із яких три лікарі загальної практики сімейної медицини: Юлія Швець, Людмила Гробова та Людмила Дика. У підпорядкуванні медичного закладу перебувають такі підрозділи: АЗПСМ Пожня, АЗПСМ Ямне, АЗПСМ Добрянське, ФП Широкий Берег, ФП Вільне, ФП Розсоші, ФП Спірне, ФП Тарасівка, ФП С.Яруга, в яких працюють медичні працівники, в тому числі лікарі загальної практики сімейної медицини Анатолій Безкоровайний (Пожня) і Тамара Данілова (Добрянське).
На зустріч зі своїми лікарями
Попри дві релокації, пацієнти залишилися зі своїми лікарями. Більше того — люди їдуть до них навіть з-за кордону. Вони готові долати сотні й тисячі кілометрів, аби знову сісти у знайомий коридор і почути голос «свого» лікаря.
У коридорі ми зустріли Валентину, яка приїхала з Італії.
— Там медицина — це черги на місяці. Усе виглядає дуже сучасно, але ти ніби втрачаєш відчуття, що ти людина. Ніхто не пам’ятає твоєї історії, не питає, як у тебе справи, — каже жінка. — А тут моя лікарка знає мене й мою доньку від народження. Ми приїхали на два дні лише для того, щоб побачити її. Не просто проконсультуватися, а й поговорити по-людськи. Це важливо для нашого спокою.
Поруч чекає прийому Михайло Обідець із Тростянця, внутрішньо переміщена особа.
— Я втратив дім, але завжди знайду свого лікаря, — ділиться він. — Тут мене вислухають, пояснять кожну дрібницю. Відчуваєш, що ти не чужий.
Свою історію розповідає й Оксана, яка кілька місяців жила в Польщі.
— Там лікарі дуже ввічливі, але дивляться у комп’ютер, а не в очі. Система така, що ти мусиш чекати довгої черги. І навіть із перекладачем я почувалася чужою. А тут все інакше. Тут тебе пам’ятають по імені.
Раніше доводилося спілкуватися з Тетяною з Норвегії, яка вперше за два роки війни змогла повернутися додому.
— Там лікарі мають час тільки на діагноз і рецепт. Там не заведено питати, чи в тебе є можливість купити ліки, чи вистачає грошей на обстеження. Там наче все правильно, але холодно. Наші люди навіть бояться йти на прийом — бо не розуміють системи, бояться мовного бар’єру. Тому краще вже приїхати сюди, додому. Хоч на кілька днів. Бо тут лікар скаже: «Як ти?», і це важить більше, ніж будь-яка довідка.
Усі ці відгуки переплітаються в одну головну думку: «Свій лікар — це оберіг». Для багатьох українців відвідування «свого лікаря» не просто медична послуга, а відчуття дому, якого так бракує у світі, що змінився від війни.
Амбулаторії Сумщини — регіональний вимір
Війна боляче вдарила по первинній ланці медицини області. Великописарівський первинка — лише одна з десятків історій прикордоння. Що далі буде з амбулаторіями на Сумщині?
За інформацією Управління охорони здоров’я Сумської ОВА, понад трьох десятків амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів було зруйновано або пошкоджено. Частина закладів працює нині у пристосованих приміщеннях, деякі були вимушено релоковані у більш безпечні громади, а ще кілька — чекають своєї відбудови.
Попри втрати, система не зупинилася. За словами Євгена Мовчана, Національна служба здоров’я України продовжує фінансувати декларації пацієнтів навіть у випадках релокації, що дозволяє утримувати основні команди лікарів. Для збереження кадрів застосовується механізм бронювання медиків від мобілізації. Міністерство охорони здоров’я спільно з міжнародними партнерами підтримує оновлення обладнання, створення мобільних бригад, розширення вакцинаційних пунктів.
Однак виклики залишаються серйозними. Найгостріший із них — кадровий: чимало лікарів виїхали до безпечніших регіонів або за кордон, і повернути спеціалістів вдається не завжди. Фінансова нестабільність також відчутна: оренда, ремонти й обладнання часто лягають на плечі самих колективів та місцевих рад. І, нарешті, безпекові ризики в прикордонних районах не дозволяють говорити про довгострокове планування.
— Амбулаторії Сумщини — це тиловий фронт життя. Їх відновлення після війни стане символом повернення нормальності в громади. Ми готуємо на перспективу розбудову сучасних центрів сімейної медицини, але головне завдання — зберегти людей і довіру пацієнтів», — наголошують в Управлінні охорони здоров’я Сумської ОВА.
Як держава підтримує релоковані заклади
Євген Мовчан вважає, що держава намагається втримати первинку на плаву через інструменти НСЗУ: збереження фінансування декларацій навіть у разі релокації, бронювання критично важливих кадрів, а також спеціальні пакети для забезпечення вакцинації й базових послуг.
— Кожна декларація, яку пацієнти зберегли з нами, — це не просто гроші від НСЗУ, це доказ довіри до нас. Але нам доводиться постійно шукати додаткові ресурси: від донорів, партнерів, благодійних фондів. Бо ремонти, оренда, обладнання — це ті речі, які не забезпечить централізоване фінансування.
За коментарем з Управління охорони здоров’я Сумської ОВА, окрему роль відіграють міжнародні програми. За підтримки фондів у регіоні вже відновлено кілька амбулаторій, з’являються мобільні бригади. Та ключова проблема лишається — кадрова. Лікарі виїжджають, і їх важко повернути.
— Зараз головне завдання держави — не лише фінансувати, а й мотивувати кадри залишатися, — така думка керівника Великописарівської первинки. — Без людей жодна організація чи установа не працюватимуть.
Попри всі труднощі, команда ЦПМСД дивиться в майбутнє. Медична директорка Юлія Швець переконує:
— Наш план «А» і «Б» — це повернення у Велику Писарівку. Ми вже працюємо над проєктами для донорів, щоб збудувати сучасний центр. Це буде символом відродження.
Медики вірять, що колись знову зустрінуть пацієнтів у рідних стінах. А поки вони залишаються опорою для громади — і для тих, хто поруч, і для тих, хто долає сотні кілометрів, щоб приїхати до своїх лікарів.
Медицина — як фронт довіри
Історія Великописарівської первинки — це не тільки про руїни, евакуація та плани на відбудову. Це історія про довіру від пацієнтів, що спонукає їх долати відстані до рідної лікарні, це історія про лікарів, які стали «мобільним загоном» для своїх пацієнтів. І про систему, яка, попри слабкі місця, тримається на людях.
Коли пацієнти кажуть: «Мій лікар знає мене з дитинства», — це не фігура мови. Це справжній людський зв’язок, який не перекреслити жодними війнами. Саме тому українці, опинившись за кордоном, часто почуваються загубленими: там інші правила, інший темп, інші черги. І навіть за щирої поваги й чемності лікарів у європейських клініках наші люди нерідко зізнаються: «Краще вже додому приїхати». Бо тут їх пам’ятають на ім’я, тут пояснять простими словами, а не сухими термінами.
Медики «первинки» добре розуміють цю особливість. Для них робота — це не лише аналізи, рецепти чи декларації. Це вміння бути поруч у найскладніші хвилини, чути і розуміти пацієнта. Тому не дивно, що навіть у тимчасових стінах амбулаторії пацієнти почуваються вдома.
— Мій лікар — мій оберіг, — говорять пацієнти.
І саме ця довіра — сильніша за руїни.
Олена ТЯГЛЕНКО
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь