Ранкове сонце тільки починало торкатися підвіконня. Літні промені м’яко пробивалися в кімнату — той особливий час, коли прокидатися найлегше.
Проте сон мій перервало зовсім не сонце, а дзвінок від мами. Я підняла слухавку ще напівсонна, як завжди, із передчуттям приємного спілкування з невеличкими нотками постійних повчань, які трішки вже надокучили. Я вимушено жила в бабусі, тож мама не полишала й там мене по-доброму виховувати.
Проте цього разу вона несподівано запитала:
— Коли ти зможеш приїхати?
І тут прокинулася не лише я, а й тривога, що розпочала той вир думок, який невдовзі розлився морем.
— А що трапилося? — обережно спитала я, тут же надумавши собі низку сценаріїв подій.
Кілька секунд мовчання.
— Тато йде на війну, — сухо, із краплею паніки в голосі відповіла мама.
Ця новина ніби підтвердила здогадку, яка вже розділила моє життя на до і після того дзвінка.
Про те, що тато йде на війну, тепер знали не лише мама й двоє братів, а й я. Одразу відчула не тільки смуток, а й відповідальність, яку на мене поклали. Бо саме я тепер мала повідомити цю новину бабусі, татовій мамі. Але як сказати, аби не налякати літню жінку? Які слова підібрати? Як потім заспокоїти?
— Ти приїдеш його проводжати?
Я відповіла невпевнено:
— Спробую…
Бабуся живе далеко від Сум, і я не знала, яким транспортом добиратися. Єдиний доступний варіант — напроситися в авто до знайомих. Але, на превеликий жаль, того дня вони не виїжджали до міста.
Мене обсіли тривожні думки, які не відпускали цілий день. Я ніяк не могла уявити тата у військовій формі. Спогади, як надокучливі комахи, повертали в той час дитинства, коли він забирав мене з садочка, бігав зі мною наввипередки, смішив, веселив.
Мій батько був людиною досить стриманою, мовчазною. Не любив довгих розмов, не відкривав душу навіть найближчим. Здавалося, що всередині нього існує окремий світ, куди майже ніхто не має доступу. Через незговірливість і закритість рідко можна було почути його думку в сімейних розмовах.
Але коли почалася війна, коли ворог був на околицях міста, він швидко й однозначно визначився з подальшими діями.
— Який резон сидіти вдома, коли Батьківщина в небезпеці? — не раз питав домашніх. — Хтось же має захищати країну…
Мама чи не щодня просила виїхати за кордон, рятувати трьох дітей, але він у своєму рішенні залишався непохитним. І ми з острахом чекали, коли врешті він наважиться одягнути військову форму.
Тому новина про те, що тато йде на війну, не стала несподіванкою. Швидше — підтвердженням рішення, яке він давно прийняв.
…Телефонує мама.
— Провели, повертаємося додому. Усе добре.
Але чи добре, коли розумієш, що твоя рідна людина не на прогулянці, а на війні? І що життя віднині сповнене суцільного неспокою.
Максим Сидоренко з Сумщини став на захист України
Спочатку були навчання на Чернігівщині. За кілька тижнів Максим Сергійович Сидоренко, уродженець села Лідене Сумської області, з освітою зварювальника й муляра, який більшу частину життя пропрацював будівельником, уже був на фронті.
Тепер він — старший солдат, стрілець-помічник гранатометника з позивним «СМС».
Він рідко телефонував. Не тому, що не любив нас. Просто так було «прийнято» й цілком звично для нього. Навіть розмови з родиною давалися татові непросто. Тому ми вчилися відчувати його настрій, так би мовити, читати між словами.
Жартує — значить, тримається.
Коротко відповідає — втомився.
Каже «все нормально» — ймовірніше, зовсім не нормально.
Про своє перебування на бойових позиціях він, зазвичай, не розповідав. Хіба лише про те, що їхній батальйон перекинули в Харківську область, у населений пункт Сподобівка, що на межі з Луганською й Донецькою областями.
Життя тоді не тільки батькове, а й наше розділилося на «до виїзду на позиції» та «на бойових». Постійні переживання й відсутність загального уявлення про умови, у яких він перебував, тривожили всю родину. Але тато оберігав нас. Іноді, однозначно, говорив неправду — заради нашого спокою.
Одного разу під час розмови, коли мама ввімкнула гучний зв’язок, ми почули незвичне:
— Важко. Важко, але тримаємося.
Це було вперше, коли він відверто сказав правду.
Розповів, як із побратимами копають окопи, як іноді самі готують їжу, як даються взнаки нестача зброї, погодні умови, одяг не за розміром. Словом, про все, що лягло на плечі захисників.
Пам’ятаю, як тато надіслав фото у виданій формі: кремезний чоловік стояв у надто тісному костюмі. Ми вдома сміялися. А батько, як завжди, не скаржився. Навіть там, на війні, він умів залишатися собою й різні негаразди перетворювати на жарти.
Потім був ще один телефонний дзвінок. Його я запам’ятала надовго.
Ми знали, що тато виїхав на бойові дії, тож здивувалися, чого він раптом телефонує й випитує у мами певну інформацію «для заповнення паперів». Довго не хотів казати правду. А потім нарешті, під тиском наших благань, зізнався, що перебуває в госпіталі, бо отримав численні травми та контузію.
Після лікування тато повернувся на позиції.
Коротка відпустка, яку родина запам’ятала назавжди
А одного зимового вечора хтось постукав. Я побігла відчиняти хвіртку.
У темряві, ледь підсвічуваній горою снігу, що зранку насипали брат із мамою, прибираючи подвір’я, я вгледіла силует. Він здався мені до болю знайомим, рідним.
Не одразу й збагнула: це тато.
Він приїхав у відпустку.
Усі були дуже щасливі. Довгі обійми, теплі слова й відверті балачки, поїздка до бабусі, прогулянки містом промайнули, як один день. І наш захисник знову повернувся на фронт.
Здавалося, він і сам не розумів, де хотів би бути, якби мав вибір. Там, де його родина, чи в іншому місці, яке віднедавна стало його новим майже домом. Місцем, де важко, але де всі вже зріднилися.
Відпустка дала татові трохи спокою. Він більше став розповідати про воєнне життя.
Ось, наприклад, на Великдень вони з хлопцями, жартуючи, пофарбували гранати, немов крашанки. Спілкуючись по відеозв’язку, ми сміялися, ніби й не було війни, не гриміли десь поруч гармати.
Він розповідав про своє фронтове життя так, наче, як у старі мирні часи, був із колегами в лазні, на риболовлі чи на бабусиному подвір’ї.
На День батька я написала йому повідомлення з привітанням. Він не відповів.
Я не здивувалася, бо знала, що тато мав їхати «на бойові». Тож із нетерпінням чекала його повернення із завдання. Трішки хвилювалася, але все ж дозволила гордості за рідну людину, нашого захисника, охопити мене.
Звістка, після якої життя розділилося на до і після
…Стук у двері.
«Колись таке вже було, — подумала я. — Може, знову тато приїхав у відпустку?»
Тож спокійно підійшла до дверей і відчинила.
Переді мною стояли двоє чоловіків у військовій формі.
«Чого їм тут треба?» — подумала я.
І раптом здогад обпік:
«Ні!»
Я машинально покликала маму.
Ті кілька секунд пам’ятаю до дрібниць. Ось один із чоловіків виймає папірець і, набравши повні груди повітря, починає читати. Я помічаю, як смуток на маминому обличчі з кожною миттю лише посилюється. Бачу й іншого чоловіка, який потихеньку нахиляє голову донизу.
І тут уже моїм здогадкам навздогін іде повідомлення: батько загинув.
Військові щиро співчувають нам.
Мій біль нестерпний. Я намагаюся обійняти маму, яка не розуміє, що відбувається, просто плаче, сповзаючи по стіні, й повторює:
— Це неправда, цього не може бути!
Тітка з бабусею теж намагаються усвідомити страшну реальність. Не забуду очей брата, застиглих у порожньому погляді.
А згодом — не одна випита пігулка, постійні сльози й така гнітюча тиша в будинку, що серце холоне. На черзі були дзвінки керівництву, розмови зі слідчими й військовими адвокатами, повернення тіла, яке тривало ніби вічність.
Відтоді моє, наше життя розділилося на до і після.
Йому мало б виповнитися сорок
А за день до мого дня народження і за тиждень до татового був похорон.
Йому мало б виповнитися сорок. Але…
Я не пам’ятаю майже нічого, крім гірких сліз і маминого прохання-стону:
— Вставай.
Бабуся крізь сльози щось шепотіла над головою сина, інколи перериваючись на тяжкі ковтки води.
Тата поховали на Баранівському кладовищі. Це й сьогодні, навіть через кілька років, найболючіше місце, де я не можу перебувати без сліз.
Із часом нам вдалося дізнатися правду про батькову загибель. Як розповіли побратими, які повернули його додому на щиті, їхню позицію тоді розстріляли росіяни прямим влучанням в окоп. Доки чекали нападу й готувалися дати відсіч, по них прилетіло з іншого боку.
Мій тато — не лише військовослужбовець-герой. Він Почесний громадянин міста Суми, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Але для нас він передусім людина, яка без прохання простягала руку підтримки всім, хто цього потребував. І кожен, хто його знав, і сьогодні повторює:
«Він добра людина. Така, що завжди прийде на допомогу».
На жаль, був…
Таким і залишився в нашій пам’яті. У наших серцях.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь