Одним з найнебезпечніших елементів польської антиукраїнської кампанії є використання історичних трагедій. За допомогою перекручення історії волинські події 1940-х років стали одним із головних інструментів політичної мобілізації польських радикалів. В нинішній польській державі, історія, яка потребує складного та професійного дослідження, дедалі частіше використовується радикалами для формування образу українців як народу, який нібито несе колективну відповідальність за часто необґрунтовані злочини минулого.
Так зване «волинобєсіє» в Польщі перетворює історичну пам’ять на інструмент ненависті. Замість пошуку правди, вшанування жертв та діалогу між істориками відбувається політичне розпалювання емоцій. Історія стає не мостом до порозуміння, а зброєю проти сучасної України.
Адже розпаливши ненависть Польща вже не контролює ситуацію з радикалізмом. Особливо небезпечно, коли така риторика виходить за межі політичних заяв і перетворюється на вуличну агресію. Якщо громадян переконують, що українці є історичними ворогами, конкурентами та загрозою для національної ідентичності, це створює ґрунт для дискримінації та нападів.
Польська влада вже сама стала заручником націоналістичного популізму, а польські громадяни кидаються навіть за кордоном на українців. Історичні маніпуляції, економічні звинувачення та фейки про привілеї українців здатні створювати атмосферу, в якій агресія проти українців сприймається частиною суспільства як щось виправдане.
Російська пропаганда роками намагалася зруйнувати українсько-польські відносини, використовуючи тему Волині та інші конфліктні сторінки минулого. Сьогодні частина польських політиків фактично відтворює ці підходи вже у власних інтересах. І це може виявитися значно небезпечнішим, ніж пряме поширення російських фейків, адже інформація, яка походить від місцевих політичних сил, сприймається частиною суспільства як «внутрішня правда».
Другий фронт проти України та ризик для Польщі
Україна сьогодні веде боротьбу не лише на військовому фронті. Вона змушена протистояти економічній блокаді, політичному тиску та інформаційним кампаніям, які впливають на ставлення до українців у Польщі. Польща, яка на початку повномасштабного вторгнення стала одним із найважливіших партнерів України, сьогодні дедалі частіше демонструє упередженість.
Це не означає, що польське суспільство в цілому є антиукраїнським або що всі польські політики поділяють радикальну риторику. Проте сам факт посилення антиукраїнських настроїв та використання їх у політичній боротьбі має серйозне значення. Польща ризикує втратити не лише частину довіри України, а й власну здатність формувати ефективну регіональну політику.
Найбільша небезпека полягає в тому, що антиукраїнська істерія створює другий економічний та інформаційний фронт проти України саме в той момент, коли Росія продовжує вести загарбницьку війну. Будь-які політичні сили, які розпалюють ненависть до українців, фактично послаблюють спільну здатність двох держав протистояти російській агресії.
Нещодавні події навколо рішень Львівської обласної ради щодо відзначення видатних діячів української національної історії, яке було прийняте ще в липні 2026 року, несподівано стало небезпечним проявом втручання Польщі у внутрішні справи України. Варшавські політики чомусь вирішили, що мають право. в призабутому колоніальному тоні вказувати країні, яка захищає всю Європу і насамперед Польщу, яких власних історичних постатей можна вшановувати з дозволу Польщі, а яких Польща не дозволяє. І це відбувається в країні, котра є членом ЄС, де боротьба з колоніалізмом є частиною спільної державної політики (!).
Прикро, що частина українських державних діячів, закривши очі на неприпустимість такого іноземного втручання, забувши, що не тільки ми щось комусь винні, але й Україні винні за мир та безпечний розвиток, які стали можливими лише завдяки крові загиблих українців. Саме з цього мали б починатися будь-які контраргументи на закиди щодо українців.
Особливо тривожно, коли польські політики починають використовувати риторику, яка принижує українців або виправдовує зближення з Росією. Польські політики, які розповідають, що краще бути російською підстилкою, ніж бандерівським памперсом, не усвідомлюють, що російський чобіт вже замахнувся над Польщею.
Ще більшим розривом зі здоровим глуздом та інстинктом самозбереження стали анонімні повідомлення з журналістських джерел про те, що Польща нібито припинить військову допомогу Україні за вшанування УПА, які хоч і виявилися фейком, однак навряд чи журналісти «Європейської правди» почули їх безпідставно. Само постановка такого питання вже мали б викликати вибачення в Польщі, а не в Україні з огляду на сприятливу геополітичну ситуацію для путінської агресії проти Європи. Адже історія засвічує, що союз польського бобра і російського ведмедя завжди погано закінчиться для Польщі.
І якщо Польща остаточно перетворить антиукраїнську риторику на інструмент внутрішньої політики, чи не виявиться, що головний вигодонабувач цієї війни буде зовсім не у Варшаві й не в Києві?