«Зараз в Україні відбувається переосмислення історії. Треба знати і шанувати свою історію, пам’ять. В Україні все повинно бути українським… Мені до всього є діло» — таке життєве кредо має Михайло Гріневський. 26 жовтня охтирський волонтер святкує свій 75-річний ювілей.
ЗНАЙОМСТВО
Ви, можливо, зустрічали жвавого, енергійного, сивого і завжди усміхненого чоловіка, який завжди кудись поспішає. В руках у нього може бути портфель, папка, а може торбина з інструментом, або квіти. Він може бути одягнений у вишиванку, спецівку або футболку з написом «Охтирка». Завжди акуратний і підтягнутий. Це – МИХАЙЛО ГРІНЕВСЬКИЙ знову вирішує якісь громадські питання. «Мені до всього є діло», – таке у нього життєве кредо.
Звідки ж такі беруться? Давайте познайомимось поближче із ювіляром. Михайло Гріневський народився в селі Шевченкове, Барського району, що на Вінничині в сім’ї селян-кріпаків. Так він сам визначив статус своїх батьків. Бо саме так воно й було тоді. Після школи Михайлові хотілося бути незалежним, поїхати подалі від батьків та побачити світ. І подався він аж у Попасну, Луганської області. Вивчився на залізничника, отримав спеціальність з поточного ремонту залізничних колій. Потім служба в армії, з 1969 по 1992 рік з перервою. Доля визначила Михайлу Дмитровичу мати справу з ракетами. Спочатку навчання в Гайсині, , потім Скала Подільська, Тернопільської області і нарешті Охтирка.
Як не дивно, Михайлові подобалося служити. Він обслуговував ракети СС-20 і під землею, і в шахті, і на землі. Окрім безпосередньої відповідальності за ракети, радянські військовослужбовці допомагали країні збирати врожай. І після строкової служби продовжував службу аж до пенсії. За весь час мав лише одну догану, і багато подяк та грамот. Тож був Михайло Гріневський звичайною радянською людиною. Був комсомольцем і навіть комуністом. Та прийшов час і виявилося, що він ще той бандерівець, і цим пишається. Бо це звання означає – справжній українець.
ПОРЯДОК У ВСЬОМУ
Разом із дружиною Людмилою Михайлівною виховали двох дітей. Донька також Людмила Михайлівна, син Ігор, військовослужбовець. І онуки вже дорослі. Все, як у людей. Вийшов на пенсію, живи собі потихеньку. Та ні, Михайлу Дмитровичу до всього є діло, як ви пам’ятаєте. Не може наш герой дивитися на бур’яни біля під’їзду, довкола пам’ятників, на цвинтарі. І не чекаючи чиїхось вказівок, виполює міські бур’яни. Він з дитинства такий небайдужий. В училищі був профоргом, в армії комсоргом. На пенсії став волонтером, активно допомагав збирати все необхідне для наших військових з 2015 року.
Бандерівець Гріневський – учасник кожної патріотичної події в Охтирці. У своєму будинку організував ОСББ. Сусіди кажуть, якби Михайло Дмитрович став керівником, їхній будинок був би найкращим.
Михайло Дмитрович не потребує відзнак і нагород, він просто любить порядок у всьому. І наводить його довкола. Разом із АТОвцями «Непереможними» чистив річку, а з молоддю фарбував дерев’яні скульптури, саджає й сіє квіти скрізь, де можливо. Слідкує за охайністю біля пам’ятних знаків жертвам Голодомору та Стіною Пам’яті на Успенській площі. Якось побачив занедбаний хрест на Миколаївському цвинтарі. Виявилося, що там поховані невинні жертви Голодомору в Охтирці. Всю осінь займався облаштуванням цього місця, і навів там належний порядок, приготував плакати і написав сценарій до дня вшанування пам’яті жертв Голодомору.
Михайло Дмитрович перейнявся турботою про збереження пам’яті після того, як побачив у бібліотеці товстелезну книгу – мартиролог жертв Голодомору, там прочитав, що на Сумщині померло від голоду 32 000 дітей! Ще раніше в Охтирці були встановлені два хрести- пам’ятні знаки жертвам Голодомору. Волонтер Гріневський помітив, що хрест біля Соборного цвинтаря недоглянутий, і взявся за його облаштування належним чином. Тепер там порядок.
Пам’ять повинна виглядати гідно. І Михайло Дмитрович знову не чекає вказівок і виготовляє меморіальні дошки охтирським достойникам. Завдяки його старанням і наполегливості була пошанована пам’ять Михайла Рудинського. І про пам’ять Олександра Твердохлєбова теж потурбувався – навів порядок біля могили і меморіальну дошку замовив. Наразі та знаходиться у краєзнавчому музеї, бо спеціалісти ще ніяк не визначаться – де ж повинна бути меморіальна дошка Олександру Твердохлєбову?
ВПОДОБАННЯ
А коли ж відпочиває наш пан Михайло? Виявляється, риболовлю він не любить, вважає це заняття марнотою часу. Любить готувати (пощастило дружині!). «Різниці немає що, – признається Михайло Дмитрович. Можу й голубці приготувати і холодець зварити. Можу й торт, і пиріжки спекти. Це в мене від матусі. В дитинстві завжди допомагав їй по господарству, так і навчився. Моя матуся всім вишивала сорочки й рушники: і своїй родині, і сусідам. Найбільшим святом в нашій родині був Великдень. Вся рідня збиралася у бабусі Соломії (мамина мама), четверо сімей по четверо дітей. Жінки старалися, щоб усе було на столі. Мала батьківщина завжди притягує. Де б не був, хочеться навідатися додому. Там, на Вінничині, у маминій хаті живе сестра, а брат живе у сусідньому селі.
Зараз в Україні відбувається переосмислення історії. Треба знати і шанувати свою історію, пам’ять. В Україні все повинно бути українським. Багато чого дізнався із творів нашого земляка Івана Багряного. Перечитав усі його романи. У поемі «Антон Біда – герой труда» – віршована історія радянського українця минулої епохи. Люблю читати все патріотичне про Україну.
Життя прожив, опам’ятався, що ніколи по Єгиптам-Парижам було їздити. А тепер зрозумів, що й України толком не бачив. Надолужив останніми роками. Трохи помандрував з «Українським клубом Охтирки» по рідному краю: Гетьманський парк, Куземин, Скелька, Лебедин, Михайлівка, Опішне, Боголюбове, Кириківка… Під час таких подорожей і відбувається переосмислення. У нас велична історія, чудова природа і попереду ще багато відкриттів, не треба і по Єгиптам їздити. Олешківську пустелю можна побачити на Херсонщині, величні замки є по всій Україні, є і море, і гейзери, і каньйони… І в нашому місті ще не все знаємо. Відкриттям для багатьох і для мене став літературний музей Бориса Антоненка-Давидовича, що на території Охтирської гімназії. Днями відвідав виставку «Ремесло чотирьох стихій. Історія. Традиції. Сучасність» в Охтирському краєзнавчому музею. Дуже сподобалося все – і старовина, і сучасна подача мистецтва. Все це наша історія.
В Охтирці моє улюблене місце – сквер біля Шевченка і парк Юрського періоду. Там приємно посидіти, перепочити. Так було до великої війни. А зараз не до відпочинку. Треба працювати на Перемогу».
ПЛАНИ ТА МРІЇ
«Планів багато, та сили вже не ті. Та все ж думаю обов’язково з’їздити на свою малу батьківщину, на Вінничину, у своє село. Мені болить, що там теж пам’ятний знак жертвам Голодомору у занедбаному стані. Треба, щоб і там був порядок. А ще мрію, щоб у Охтирці були тенісні корти на спортмайданчиках. Щоб не тільки хлопці займалися спортом, а й дівчатка могли пограти в теніс». Такі плани та мрії були у Михайла Дмитровича у переддень його 70-річного ювілею. І вони здійснилися. Він і на своїй малій батьківщині навів порядок. А в Охтирці молодь сама собі тенісні корти установила.
«Нині мрія в українців у всіх одна – Перемога», – говорить Михайло Гріневський.- А ще захотілося Європу побачити». Наразі наш герой волонтерить в осередку Мирослави Лисенко. «Відпочиває» на своєму огороді. Продовжує пізнавати Україну. Малює, читає і грає в театральній студії. Такий він, Михайло Гріневський, небайдужий волонтер, людина-світлячок. Бажаємо здоров’я і натхнення вам, Михайле Дмитровичу!
Валерія Бакуліна
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь