Повномасштабна війна змусила мільйони українців ухвалювати непрості рішення. Хтось залишився у рідних прифронтових громадах — у Великій Писарівці, Кириківці, чи перемістився до Груні, Охтирки, в Суми тощо — а хтось поїхав у пошуках безпеки. І хоча обставини різні, усіх об’єднує спільне відчуття: життя ніби розірване на дві частини.
В одній — спогади, близькі люди й дім, у другій — вимушена стабільність, яка рятує, але не лікує.
Чому люди залишаються за кордоном — і чому це так болить
Фактор безпеки сьогодні переважає всі інші. Соціальні служби європейських країн забезпечують базовий спокій: діти навчаються без “тривог”, дорослі мають змогу працювати або отримувати підтримку. Але водночас більшість українців, які виїхали, не називають своє життя там «новим». Швидше — «вимушеним тимчасовим».
Марина, уродженка Великої Писарівки, яка зараз живе у Вроцлаві, зізнається знайомим, що доньці там краще, та сама вона не може позбутися відчуття, ніби живе на чемоданах: слухає новини більше, ніж польське радіо, стежить за кожною тривогою в рідному районі й каже, що думками постійно повертається додому.
Подібні історії лунають від наших людей у Чехії та Німеччині.
Умови різняться, але емоція одна: безпека — це необхідність, а дім — це те, що втрачено тимчасово або назавжди.
Емоційна ціна вимушеного виїзду
Війна не лише змінила географію життя людей — вона змінила структуру сімей. Тисячі родин із Сумщини нині розділені сотнями кілометрів і країнами.
Олена з Олександрівки Великописарівської громади, яка нині живе у Гамбурзі, каже знайомим, що звикла до того, що її ніхто не будить вибухами. Але щоразу, коли бачить новини про обстріли Великої Писарівки, відчуває, ніби винна в тому, що їй там не доводиться ховатися у погребі вдома, а вона в безпеці на чужині.
Є й інші історії — не про нові можливості, а про втому і смуток.
Пані Лідії, яка живе в Німеччині у доньки, важко адаптуватися через мовний бар’єр та довгі черги до лікарів. Вона не раз зізнавалася родичам, що постійно мріє просто пройтися рідною вулицею, навіть попри небезпеку.
Трудова мігрантка пані Людмила, 53 роки, каже :
В Італії я вже давно… Поїхала на заробітки і досі працюю в чужій країні. Вивчила мову і звичаї, але додому хочеться. Наразі війна змусила всю мою родину покинути рідне селище і переїхати в безпечніше місце. Хтозна коли їх тепер побачу
На жаль, такі випадки непоодинокі, коли заробітки обертаються довгою розлукою та новою невизначеністю.
Як наші земляки підтримують зв’язок із домом
Попри відстань, українці намагаються залишатися частиною своїх громад — у різний спосіб. Хтось передає гроші на лікування односельців, хтось допомагає переселенцям, хтось пересилає гуманітарні вантажі.
Сергій, 67 років, з Великої Писарівки, нині живе в Німеччині, говорить, що працює стільки, скільки може, і частину заробленого переказує на ЗСУ. Хоча сам не на фронті, він хоче бути корисним і робить те, що може. У пана Сергія син воював, зараз після лікування вдома, і батько переконаний, що під час війни кожен має свій спосіб допомогти.
Пані Ірина, яка в Італії ще з довоєнних часів, підтримує жителів рідного селища не тільки грошима. Вона передплачує «Ворсклу» землякам, бо вважає, що місцева газета — це ниточка, за яку можна триматися, коли ти далеко і коли рідні голоси вкрай потрібні.
Такі історії нагадують, що і в еміграції людям болить своя громада і вони намагаються бути корисними батьківщині.
Чому повернутися стало так складно
На початку війни більшість українців говорила про швидке повернення додому. Сьогодні таких настроїв менше — не тому, що за кордоном комфортніше, а тому, що вдома часто немає до чого повертатися.
У прикордонних громадах житло зруйноване, робочих місць обмаль, а небезпека тільки зростає.
Наталя з Великої Писарівки не приховує цього в розмові. Її сім’я виїхала після перших прильотів, зі сподіваннями скоро повернутися. Але потім пані Наталя зрозуміла, що поки загроза залишається, їхати додому небезпечно. І хоч дуже хочеться на батьківщину, страх за дитину сильніший.
Європейський режим тимчасового захисту продовжено до 4 березня 2027 року — час, який багато родин сприймають не як можливість адаптуватися в Європі, а як ще один період очікування.
Що показують дослідження соціологів
Картина, яку описують наші земляки у приватних розмовах, загалом збігається з тим, що фіксують соціологи.
Київський міжнародний інститут соціології провів опитування українських біженців у Німеччині, Польщі та Чехії. Дослідження стосувалося задоволеності життям за кордоном, планів щодо повернення та зв’язку з Україною. За його результатами, близько 66% опитаних задоволені умовами проживання у країні перебування. При цьому приблизно половина респондентів заявили, що не планують повертатися додому навіть після завершення війни.
Важливий маркер — інтерес до життя в Україні. Згідно з тим самим дослідженням, 56% біженців продовжують регулярно стежити за українськими новинами з різних джерел, тоді як близько третини фактично перестали цікавитися подіями вдома. Це ще один сигнал, що з часом частина людей може «відірватися» від країни не лише фізично, а й інформаційно.
КМІС також досліджував, як до біженців ставляться ті, хто залишився в Україні. Опитування, показало: 47% українців мають цілком толерантне ставлення до співгромадян, які стали біженцями за кордоном, а ще майже 40% згодні, щоб вони поверталися (разом 87%). Лише 13% респондентів заявили, що не хотіли б бачити цих людей в Україні.
Ці цифри підтверджують. що попри втому й напругу, суспільство загалом готове приймати тих, хто виїхав, якщо вони захочуть повернутися.
Чи справді між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився, є напруга?
У суспільстві інколи відчувається нерозуміння між тими, хто був змушений виїхати, і тими, хто залишився в Україні. Але більшість людей усвідомлює, що обставини були різні, і кожен рятував родину, як міг. І дані КМІС про 87% толерантного або прихильного ставлення до біженців це підтверджують. Мова не про «розкол», а скоріше про втомлену чутливість одне до одного.
В Охтирці Андрій, 50 років, говорить про свого сина, який нині живе у Польщі: він не бачить у цьому втечі, бо розуміє, що син рятував дитину від небезпеки.
У Великій Писарівці Ніна каже, що ніколи не дорікне тим, хто виїхав, — вони теж переживають свою війну, хоча й на відстані.
Утома й тривога є в усіх, але саме спільні втрати та спільні надії можуть повернути людей одне до одного після перемоги.
Війна змінила адреси, але не забрала приналежності
Сьогодні українці прокидаються у різних країнах і різних часових поясах, але з близькими думками: коли нарешті можна буде повернутися додому. У когось цей дім зруйнований, у когось — тимчасово порожній, у когось — чекає.
Поки війна триває, життя людей розірване між минулим і теперішнім, країною, де небезпечно, і країною, де спокійно, але не рідно.
Та попри все, відчуття приналежності не зникло. Українці за кордоном продовжують бути частиною своїх громад, хоч би де вони жили. І після перемоги саме ці зв’язки допоможуть повернути додому тих, хто сьогодні змушений жити далеко.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь