Сьогодні Попівка Великописарівської громади порожня. У селі немає жодного цивільного мешканця, туди неможливо повернутися. Але сама Попівка не зникла. Вона існує між людьми — у дзвінках, зустрічах, спільних рішеннях і пам’яті. Саме ця згуртованість допомогла попівцям вижити під час війни й може стати основою для відновлення після перемоги.
Станом на початок повномасштабного вторгнення в Попівці проживало близько 400 осіб. Прикордонне село одним із перших прийняло на себе удар. Колони ворожої техніки йшли його вулицями, обстріли не припинялися, а березень 2024 року став точкою неповернення — люди були змушені евакуюватися, розуміючи, що назад можуть уже не повернутися.
За оцінками українських та міжнародних гуманітарних організацій, за час повномасштабної війни тисячі малих населених пунктів у прифронтових регіонах втратили можливість для життя. Частина з них сьогодні існує лише у вигляді спільнот людей, розкиданих по різних регіонах країни. Попівка — одна з таких громад.
«Ми всі їдемо разом. Ви з нами?»
Ніч евакуації 13 березня 2024 року колишній житель Попівки Андрій пам’ятає до деталей.
— Пізно ввечері постукали у вікно й сказали: на Центральній майже не залишилося цілих хат. Ми всі їдемо разом. Ви з нами? — згадує він.
Рішення не обговорювали довго. Документи й найнеобхідніше були зібрані заздалегідь. Колона рушила, але дорогою виявилося, що одного сусіда з мамою залишили.
— Він кричить: “Куди всі їдуть?” Ми кажемо: евакуація. І він одразу — з нами. Забрав маму й документи, — каже Андрій.
Їхали польовими дорогами, через багнюку. Коли колону помітили з повітря, почалися обстріли з гелікоптера й артилерії.
— Найстрашніше було втратити одне одного з поля зору. Коли моя машина застрягла в танковій колії, дружина й теща штовхали її в темряві. Почалася паніка, — згадує чоловік.
Саме тоді під’їхали двоє земляків з тієї ж вулиці, які виїхали пізніше.
— Вони мене витягли. А потім уже ті, хто був попереду, зателефонували й повернулися за нами. Ми відповідали одне за одного. Це було головне.
«У нас не було варіанту “кожен за себе”»
Для попівців така поведінка була не героїзмом, а нормою.
— Ми ж усе життя жили разом. Як можна було поїхати і не дочекатися сусіда? — каже одна з мешканок.
Саме ця звичка діяти спільно стала тим ресурсом, який замінив людям дороги, будинки й інфраструктуру.
Соціологи, які досліджують досвід внутрішньо переміщених громад в Україні, зазначають: спільноти з високим рівнем міжособистісної довіри та горизонтальних зв’язків швидше адаптуються до втрати дому, краще самоорганізовуються і мають вищу готовність до участі у відновленні. У таких громадах люди рідше залишаються наодинці з кризою.
«Попівка разом» як громада без території
Після втрати села ключовою точкою зв’язку стала онлайн-спільнота «Попівка разом», створена земляком Андрієм Волошенком.
— Я створив групу просто для того, щоб ми не загубилися. Щоб знали, хто де, кому потрібна допомога, хто захворів, у кого біда, — розповідає він.
Згодом група стала більше ніж чатом.
— Тут ми вітаємо одне одного, згадуємо село, домовляємося про зустрічі, збираємо гроші, коли треба. Це наша Попівка тепер, — каже Андрій.
Фактично ця спільнота замінила людям зруйновану інфраструктуру — стала простором координації, взаємної підтримки й ухвалення рішень. У соціології такі зв’язки називають соціальним капіталом — здатністю людей довіряти одне одному й діяти разом. У випадку Попівки цей капітал не зник разом із територією, а став головною опорою громади.
Громада стає психологічною опорою
Психологиня Ірина Машніцька, яка працює з людьми, що втратили дім і громаду через війну, пояснює: саме згуртованість і відчуття «ми» часто стають ключовим фактором виживання і подальшого відновлення.
— Коли люди втрачають дім, вони втрачають не лише стіни. Руйнується відчуття безпеки, передбачуваності, опори. У таких умовах громада фактично бере на себе роль стабілізатора психіки, — говорить фахівчиня.
За її словами, спільні дії — евакуація разом, підтримка одне одного, збереження контактів — допомагають людям не «розсипатися» після травми.
— Коли людина знає, що вона не одна, що є ті, хто подзвонить, приїде, допоможе, — це суттєво знижує рівень тривоги і дає сили рухатися далі, — пояснює психологиня.
Ірина Машніцька наголошує: саме такі спільноти мають значно вищий потенціал для відновлення після війни.
— Відбудова — це не лише про інфраструктуру. Це про людей, які готові домовлятися, брати відповідальність і підтримувати одне одного. Якщо зв’язки між людьми збережені, відновлення можливе навіть після повної втрати території, — зазначає вона.
За словами психологині, для багатьох внутрішньо переміщених громад збереження традицій, спільних спогадів і постійного контакту — це не «життя минулим», а важливий крок до майбутнього.
— Пам’ять про село, спільні історії, навіть онлайн-спільноти — це місток між тим, що було, і тим, що ще може бути. Це дозволяє не застрягати в травмі, а трансформувати втрату у ресурс, — підсумовує Ірина Машніцька.
«Ми відкрили двері і не рахували людей»
Алла і Віктор — вихідці з Попівки, які вже понад 20 років мешкають в Охтирці. Коли почалася велика війна, вони одними з перших почали приймати земляків.
— Спочатку приїхали одні, потім другі. Ми перестали рахувати, скільки людей у нас живе, — згадує пані Алла.
Люди жили в будинку, у підвалі, всюди, де було місце.
— Головне було — щоб усі були живі й у безпеці. Це ж свої, — каже вона.
У цій родині до останнього жила Зоя Баранова з чоловіком. Жінка була тяжко хвора.
— Вона повторювала: “Мені хоча б одним оком поглянути на свою хатину. Хочу побачити, яке буде село після війни”, — згадує Алла.
Зоя померла вночі.
— Я написала в групу “Попівка разом”. За годину відгукнулися сорок шість людей. Наче ніхто не спав.
Провести Зою в останню путь приїхали близько сорока попівців.
— Це були не родичі. Це була громада, — каже Алла.
Схожа історія повторилася в Богодухові під час поховання Ольги Остапенко — попівці приїхали з різних міст, щоб вона не була самотньою навіть на чужій землі.
«Ми беремо відповідальність, коли інакше не можна»
Окремі вчинки громади стали проявом активної позиції. Коли виникли бюрократичні перепони з похованням загиблого воїна-земляка Руслана на Алеї Слави, Алла прописала у себе його матір.
Так само завдяки землячці пані Ользі вдалося поховати іншого героя з Попівки — Олександра — поруч із побратимами.
— Це не про документи. Це про гідність, — кажуть попівці.
Життя після втрати села
Після евакуації шляхи людей розійшлися. Пані Любов, яка працювала в школі, змушена була піти на м’ясокомбінат.
— Фізично важко. Але я знаю, що не одна, — каже вона.
Пані Марія, вчителька, змогла знайти роботу за фахом в Охтирському районі.
— Дорога далека, але я рада, що працюю з дітьми. Це тримає, — говорить жінка.
Подружжя Ольга і Микола до війни мали магазини у Великій Писарівці та Попівці. Вони працювали до останнього, поки бізнес і житло не були знищені обстрілами.
— Ми залишилися без усього. Тоді я згадала бабусю. Вона колись пекла пиріжки, щоб вижити, — розповідає пані Ольга.
Сьогодні жінка знову пече — хліб, піцу, пиріжки.
— Це не просто заробіток. Це спосіб не опустити руки і тримати родину, — каже вона.
«Попівка — це не точка на мапі»
Сьогодні Попівка не існує як територія. Але існує громада людей, які зберегли зв’язок, довіру і відповідальність одне за одного.
— Село можна зруйнувати. Людей — ні, — кажуть попівці.
Саме такі спільноти — збережені не на мапі, а між людьми — після перемоги можуть стати основою як для повернення на рідну землю, так і для створення нових форм життя громади.
Їхній досвід показує: відновлення після війни починається не з бетону й техніки, а з людей, які здатні діяти разом. Попівка втратила землю, але зберегла громаду. А це означає, що після перемоги вона матиме майбутнє — у тій формі, яку оберуть самі люди.
Олена Тягленко
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь