Великописарівська громада знову в німій молитві та глибокій жалобі. Війна, що не знає жалю, забрала ще одне життя, яке було сповнене любові до людей, пристрасті до доріг та безмежної відданості родині. Загинув Олександр Волков — воїн, захисник і людина з великим серцем.
ДОРОГИ, ЩО СТАЛИ ДОЛЕЮ
Життєвий шлях Олександра розпочався 9 грудня 1976 року в селі Дмитрівка. Початкова школа в Пономаренках, згодом — дев’ятирічка у Великій Писарівці та навчання на будівельника у Великописарівській філії Охтирського СПТУ, служба в армії… Здавалося б, звичайна біографія, якби не одна особлива риса — нестримна жага до руху та техніки, яку любив так, ніби вона мала душу. Від дитячого велосипеда «Орленок» до потужних автівок — Олександр знав мову механізмів досконало. «Я люблю їздити, мене це заспокоює», — часто казав він пасажирам, коли в останні роки перед великою війною таксував, об’їжджаючи ледь не всю Україну.
Його загартували гарячі точки світу: служба в Анголі за контрактом, згодом — в Іраку. Але де б він не був, думками завжди повертався додому. Для Олександра сім’я була святинею. Він хапався за будь-яку роботу, аби його рідні ні в чому не мали потреби. Безмежно любив доньку Валерію: коли дівчина поїхала на навчання до Львова, батько зробив усе можливе, аби допомогти їй із власним житлом.
БРОНЯ ЗА ЦІНУ «ГОДУВАЛЬНИЦІ»
Рівно чотири роки тому Олександр Волков прийняв найважливіше рішення — став до лав ЗСУ. Його відданість справі вражала: щоб купити свій перший професійний бронежилет, він продав власну автівку — ту саму «годувальницю», яка допомагала виживати родині останні роки. Він віддав засіб для існування, щоб отримати засіб для захисту Батьківщини.
Служба у військовій частині А7014 стала для нього часом тяжких випробувань. Спочатку — військові навчання на Чернігівщині, потім — пекло під Слов’янськом, Донецьком, Луганськом… Виконував обов’язки водія-мінометника, згодом опанував складне мистецтво — став оператором легендарної «Баби-Яги».
Ці важкі нічні дрони окупанти бояться до тремтіння в колінах, адже «Яга» приходить нізвідки і несе неминучу кару. Бути її оператором — це ходити по лезу ножа. «Саша працював дуже близько до лінії фронту, — згадує сестра Тетяна. — Ворог полює на екіпажі таких дронів із особливою люттю. Це війна нервів, маскування та виживання».
Останній вихід на позиції був під Слов’янськом. На Великдень Олександр із побратимами мав повернутися на перепочинок. Але ворожий снаряд виявився швидшим. Пряме влучання обірвало життя трьох героїв, серед яких — наш земляк.
ЛЮДЯНІСТЬ СЕРЕД ВОГНЮ
На початку повномасштабного вторгнення Олександр особливо проявив свою людяність до земляків, коли рятував людей від війни: перевозив їх у безпечніші місця заходу України чи до кордону з Польщею. Інколи не спав по декілька діб, але повертався знову і знову, бо пообіцяв іншим, бо знав, що на нього розраховують. Часом його автівка не витримувала, виходила з ладу, він шукав запчастини, швидко ремонтував і знову їхав.
Звістка про загибель Олександра Волкова шокувала його близьких, знайомих, друзів. Бувають люди, які проживають своє життя непомітно: тихо приходять у цей світ і так само тихо йдуть. Із Олександром усе по-інакшому. Його знали, його поважали, його любили. За щирість, доброту, відповідальність, готовність прийти на допомогу. Коли обіцяв — обов’язково виконував.
Сьогодні соціальні мережі вибухають болем. Ті, кого він врятував і кому допомагав, не стримують сліз.
Ольга Пахомова: «Добрішої душі людина… Саме Сашко в перший день вивіз мене, хоча виродки вже перекрили дороги і всі боялися їхати. Буду вдячна йому довіку».
Тетяна Федорова: «Мої очі повні сліз, ти мене рятував, ти мене вивозив, ти потрапив під обстріл і біля мого двору витрушував скло, що розлетілося по шиї, я молилася Богу за тебе, в моїм серці біль і втрата, царство тобі небесне, низький уклін тобі, Герою».
Наталія Кучкова: «Як же це боляче… Такі як Саша залишають по собі не просто спогади — вони залишають тепло в серці назавжди. Світлий, добрий, справжній… Дякуємо йому за все, що він зробив…»
ОСТАННЯ ВОЛЯ ТА ВІЧНИЙ СПОКІЙ
Ця звістка насамперед для рідних стала як страшний сон. Сестра Тетяна крізь сльози говорить, що досі не вірить, що Олександра немає в живих. — Він постійно допомагав матеріально і підтримував мене морально, коли я боролася зі страшною недугою, він турбувався про здоров’я батьків, возив їх до лікарень. Я дуже вдячна йому за його любов до своєї родини. Рік тому на похороні мами, яка раптово померла, Олександр ніби передчув щось. «Якщо мене привезуть у чорному пакеті, хочу бути поруч із мамою», — сказав він тоді.
На жаль, сьогодні через постійні обстріли Великої Писарівки виконати це прохання стало неможливим. Ворог продовжує нищити землю, за яку Олександр віддав життя.
Він був скромним. Не хизувався нагородами та подяками, яких мав чимало. Вважав, що головна нагорода — це тиша над Україною. У травні Олександр планував приїхати у відпустку, обійняти рідних, побачитися з друзями… На жаль, не судилося. Спочивай із миром, наш земляче, наш захиснику.
Низький уклін батькам — Любові Олексіївні та Сергію Миколайовичу, які виховали справжнього Чоловіка. Олександр Волков навіки спочиватиме на Алеї Слави в місті Охтирка, поруч із побратимами.
Його світло згасло, але тепло, яке він залишив у душах врятованих людей та рідних, не згасне ніколи. Вічна пам’ять Герою! Ім’я твоє — безсмертне.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь