Владислав Єсипенко, український громадський журналіст та кореспондент «Радіо Свобода», який торік повернувся з російського полону. Зазнавши катувань та незаконного ув’язнення в окупованому Криму, сьогодні Владислав займається адвокацією цивільних бранців по всьому світу, а також фіксує злочини окупантів безпосередньо у прифронтових регіонах України. Його шлях проліг через Шостку і ми не могли цим не скористатися, щоб не взяти в нього інтерв’ю.
«Мій обов’язок – показати, як важко колегам працювати на лінії фронту»
– Пане Владиславе, розкажіть, будь ласка, з якою місією ви завітали до Шостки?
– Доброго дня. Я приїхав до своїх друзів, які розповіли про свою роботу та фіксацію злочинів російської влади. Нещодавно я працював на Харківському напрямку, а зараз перебуваю на Сумському. Останній є надзвичайно важливим і складним, адже тут постійно відчуваються прильоти й загроза з боку ворога. Я фіксую це для того, щоб показати світу, в яких важких умовах наші колеги-журналісти виконують свій професійний обов’язок на прифронтових територіях.
Владислав Єсипенко в гостях у редакції прифронтового видання «Обрії Ізюмщини» Автор: nsju.org
Про початок роботи в окупованому Криму
– Повернімося до подій вашого ув’язнення. Як ви взагалі опинилися в Криму і чому вирішили стати громадським журналістом?
– У 2014 році я мешкав у Севастополі. Коли окупанти почали захоплювати наші військові частини та штаби, я просто почав це фільмувати на камеру. Спочатку це був інтерес свідомого громадянина: знімав цих «козачків», мітингувальників і російських військових без шевронів, які блокували наші об’єкти. Пізніше я почав співпрацювати з телеканалом ICTV, роблячи для них сюжети з окупованого півострова.
– Чи усвідомлювали ви тоді, наскільки ризикуєте власним життям і свободою?
– На той час – ні, мабуть, не до кінця. Я розумів, що не роблю нічого протизаконного. Звісно, у нас не було жодних окупаційних акредитацій чи посвідчень, адже українські редакції там закривалися. Найгірше, що я припускав, – це депортація з забороною в’їзду на 50 років, як це сталося з деякими моїми колегами, або, у крайньому разі, умовний термін.
Затримання, фальсифікація та катування струмом
– Коли ви зрозуміли, що перед вами зачиняються двері на волю і російська каральна система не відпустить вас просто так?
– Це сталося в березні 2021 року. На День народження Тараса Шевченка, 9 березня, я робив зйомки, а 10-го повертався з Сімферополя. Мене зупинив співробітник ДАІ – він був настільки блідий від страху, що навіть посвідчення не просив. Одразу під’їхав мікроавтобус, вискочили силовики в масках, поклали мене на асфальт і вдягли кайданки.
Владислав Єсипенко витримав понад чотири роки жорстоких катувань струмом і побиттів у російських колоніях, де з нього силою намагалися вибити фальшиві зізнання. Автор: nsju.org
Коли підвели до моєї автівки, я побачив підкинуту гранату. Спочатку подумав: «Відбитків немає, як вони це доведуть?». Я вимагав адвоката, але мені відповіли: «Ти фільмів надивився. Зараз поїдемо туди, де ти все розповіси».
Зі спогадів про підвал ФСБ:
«Мене відвезли в підвал, роздягли догола, поклали на підлогу і під’єднали до вух дроти зі струмом. Запитань навіть не ставили – це були тортури заради знищення особистості. Витримувати цей біль було неможливо, я кричав, що підпишу все. Катування струмом чергували з побиттям понад добу. У своїх записках я потім писав: роздягання догола застосовували ще в нацистських концтаборах, аби зламати людську волю. Російські спецслужби – це їхні прямі послідовники».
«День бабака» в камері та лист про хворого папугу
– Що допомагало вам триматися й не зневіритися протягом понад трьох років ув’язнення?
– Насамперед — моя сім’я. Дружина Катерина робила неможливе: вона зустрічалася із Президентом Зеленським, виступала в Європі, писала заяви в усі можливі інстанції. Також колосальну роль відіграла підтримка спільноти та «Радіо Свобода». Коли люди в різних країнах виходили на акції до російських посольств, а адвокат передавав мені ці фотографії, це давало величезні сили.
– Чи отримували ви листи від звичайних людей?
– Так, і це надзвичайно важливо! Зараз у полоні перебуває близько 15 тисяч цивільних українців. Для людини в камері розміром 10 квадратних метрів кожен день схожий на «день бабака». І коли приходить лист, де дівчина детально описує, як у неї хворів папуга, – на волі ти б не звернув уваги, а там ти читаєш це як захопливий сюжет і ніби дихаєш ковтком свіжого повітря.
Пам’ятаю навіть листівку 2022 року від пенсіонера з Москви із написом: «Держитесь, режим Путина падёт». Я досі дивуюся, як це пропустила цензура і наскільки сміливою була ця людина.
Новини про велику війну та загибель побратимів
– Ви опинилися в СІЗО ще до 24 лютого 2022 року. Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення?
– Ми чули цілодобовий гул військово-транспортних літаків над дахом Сімферопольського СІЗО. А вранці прийшли наглядачі – радісні, усміхнені. Сказали, що зашли в Херсон та підірвали дамбу, яка перекривала воду в Крим.
Але згодом інформація просочувалася через адвокатів та листи. Були й дивні випадки: один із керівників оперативної частини СІЗО якось зайшов і розгублено сказав: «Ви уявляєте, половину нашого повітряно-десантного полку на Херсонщині розбили “Байрактарами”». Для нас це було майже свято – ми зрозуміли, що Україна б’ється і дає потужну відсіч.
– Багато політв’язнів так і не дочекалися волі…
– Так, це велика біль. У сусідній камері сидів мій друг Костя Ширінг, якому окупанти дали 12 років за нібито «шпигунство». Ми годинами спілкувалися через стіну під час щоденних прогулянок. У 2023 році Костя помер у російській колонії через ненадання медичної допомоги. Російська влада свідомо нищить людей у в’язницях – як це сталося і з журналісткою Вікторією Рощиною, і з багатьма іншими.
Дорога додому та складнощі адаптації
– Розкажіть про момент звільнення. Чи були страхи, що окупанти затримають вас знову просто на виході з колонії?
– Такі побоювання були цілком реальні. В Росії є практика: людина відбуває свій термін (як, наприклад, Дмитро Штибліков), але на виході її знову затримує ФСБ, шиє нову справу за «дискредитацію» чи «тероризм» і дає ще 15–20 років.
Тому ми з дружиною домовилися, що під дверима колонії мене обов’язково має зустріти адвокат. Лише коли наш літак вилетів із Сочі до Вірменії і я побачив у вікні нічні вогні, я зрозумів: можливо, це свобода. Далі була Прага і довгоочікувана зустріч із родиною.
Автор: Крим. Реалії
– Наскільки важким є процес повернення до нормального життя для людей, які пройшли полон?
– Людина повертається абсолютно дезорієнтованою. Це як маленька дитина, якій на роки перекрили зв’язок зі світом. Наприклад, я спочатку не знав, як купити квиток у метро, забув, як користуватися телефонами чи банківськими додатками.
Не можна одразу кидати людину під камери журналістів – їй потрібна тривала психологічна та медична реабілітація. Зараз ми разом із «Радіо Свобода» плануємо зняти документальний проєкт про людей, які пройшли через катування, щоб показати суспільству, наскільки глибокі ці травми і якої допомоги потребують колишні бранці.
Як допомогти тим, хто залишається у застінках РФ
– За даними правозахисників, щонайменше 28 українських журналістів досі перебувають у російському полоні. Як їм можна допомогти?
– Потрібно робити банальні, але життєво необхідні речі. Політв’язням потрібні їжа, ліки (здорових людей там немає) та листи з волі. А ще – допомога їхнім сім’ям. Якщо людина в тюрмі знає, що її дитину держава чи волонтери відправили в літній табір, а родині передали вітаміни чи продукти – це дає неймовірну силу триматися.
Про перебіг війни та майбутнє Криму
– Які у вас передчуття щодо завершення війни та майбутнього Криму?
– У мене є внутрішнє відчуття, що вже цього року активна фаза війни та виснажливий градус бойових дій суттєво знизяться. Зараз ситуація на фронті чимось нагадує Першу світову, коли сторони виснажують одна одну в окопах. Перемир’я або зниження інтенсивності боїв неодмінно настане, але ми повинні розуміти: боротьба за людей триватиме. Навіть після припинення вогню Росія використовуватиме наших бранців як інструмент шантажу.
Щодо Криму – я свято вірю в його деокупацію. Це не станеться за один день, це гра «в довгу». Але я обов’язково повернуся у свій український Крим, де корінний народ – кримські татари – нарешті отримають належні йому права та статус.
Джерело: “ШосткаNews.City“
Новину створено за матеріалами сайту “ШосткаNews.City” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “ШосткаNews.City”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь