Російська пропаганда продовжує працювати за схемою, яка вже давно стала одним із головних інструментів Кремля у війні проти України. Для створення чергового інформаційного вкиду не обов’язково вигадувати подію з нуля. Значно ефективніше взяти справжнє відео або впізнаваний бренд західного медіа, змінити контекст, додати потрібний підпис і дати йому нове життя у соціальних мережах.
Остання порція таких фейків показова одразу з кількох причин. В одному випадку російські канали намагаються використати релігійну тему та Києво-Печерську лавру, щоб представити Україну як простір духовного і морального занепаду. В іншому створюють фальшиву обкладинку одного з найвідоміших американських видань, аби переконати європейську аудиторію, що гроші платників податків нібито безконтрольно розкрадаються українською владою. Зовні ці історії абсолютно різні. Насправді вони працюють на одну й ту саму мету: сформувати у людини емоційне враження, яке вона запам’ятає краще, ніж будь-які факти.
Священник, якого не було, і Лавра, в якій не танцювали
Один із чергових російських вкидів стосується відео, на якому чоловік у костюмі священника танцює під пісню Сердючки «Зібен, зібен, ай-лю-лю». У поширених публікаціях стверджувалося, що подія нібито відбувається у Києво-Печерській лаврі, а приміщення там можна за невелику суму орендувати для святкувань і навіть «замовити» священника для проведення різноманітних заходів.
На перший погляд така історія ідеально підходить для пропагандистського контенту. Тут є все, що потрібно для емоційного вкиду: церква, священнослужитель, відома українська пісня, святкування і танці. Відео саме по собі виглядає достатньо переконливо, щоб людина, яка побачила його випадково у Telegram або Facebook, могла навіть не задуматися про походження кадрів.
Але проблема полягає в тому, що до Києво-Печерської лаври це відео не має стосунку. Насправді йдеться про постановку івент-агенції, а чоловік у рясі є актором. Тобто перед нами не реальний священник, який влаштував танці у святому місці, а сценічна постановка, якій російські пропагандистські канали просто надали потрібний їм контекст.
Цікавим є не лише сам фейк, а й те, як його пояснювали російські пропагандисти. Вони супроводжували відео словами про нібито «наших родичів», яких Росія «пустила пожити самостійно в одну з кімнат своєї квартири». Таким чином звичайна постановка перетворюється на метафору всієї російської картини світу.
У цій конструкції Україна, українська нація та незалежна українська церква – ПЦУ постають не як самостійні суб’єкти, а як нібито випадкові «мешканці» чужого простору. Росія при цьому автоматично призначає себе господарем. Саме тому подібні фейки не варто сприймати лише як чергову смішну підробку. За ними стоїть цілком конкретна політична логіка: позбавити українців права на власну державу.
Тож для захисту від російської брехні, одне натискання на джерело здатне повністю змінити історію: «священник у Лаврі» раптом перетворюється на актора на знімальному майданчику, а «скандальна подія» виявляється звичайною постановкою.
Приклад російського фейку, поширеного в соцмережах
Фальшива обкладинка The New York Times і «мішки грошей»
У соціальних мережах поширили нібито обкладинку The New York Times, на якій президент України Володимир Зеленський та представниця ЄС Кая Каллас потискають один одному руки, а поруч лежать мішки з грошима.
Виглядає це як пропагандистський плакат. Відоме західне видання, український президент, європейська посадовиця і гроші. Усе зібрано в одному кадрі так, щоб глядачеві навіть не потрібно було читати текст. Посилання закладається безпосередньо у візуальний образ: Захід дає Україні гроші мішками (хоча в наш час ніхто гроші в мішках не дає!), а українська влада нібито їх розкрадає.
Але The New York Times такої обкладинки не публікувала. Це підробка, створена з використанням візуального стилю відомого медіа. А для частини аудиторії сам вигляд знайомого бренду вже стає заміною доказу.
Мета такого вкиду також цілком зрозуміла. Російська пропаганда намагається розхитати європейську підтримку України, переконуючи громадян західних держав, що гроші їхніх платників податків нібито безконтрольно передаються Києву, де їх розкрадає корумпована влада. Це особливо небезпечна маніпуляція у час війни, коли питання вартості допомоги Україні справді є важливим для європейських суспільств.
Питання про контроль за використанням міжнародної допомоги є нормальним і необхідним. Як і питання про корупцію, ефективність державних витрат та відповідальність політиків. Але з цього зовсім не випливає, що будь-яке зображення мішків із грошима поруч із Зеленським є доказом корупції. Саме цей стрибок від реальної проблеми до вигаданого «доказу» і є суттю маніпуляції.
Але й українцям не слід вважати свою державу «найкорумпованішою» у світі, адже наш рівень корумпованості насправді й близько не стояв з рівнем корупції в найбагатших навіть західних державах. Про оплату весілля сина одного американського президента російським олігархом і одразу після цього швидку реакцію щодо зняття санкцій з Росії всі чули. Масштаби корупції брюссельських євробюрократів та заокеанських лобістів і в порівняння не годяться з дрібною корупцією в країнах Третього світу чи Східної Європи. І якими б шокуючими не були новини про черговий корупційний скандал в Україні, західні політики розуміють, що попри всі недоліки, Україна своєю кров’ю захищає їх від ще огиднішого зла – Росії.
Російська пропаганда пробиває чергове дно
Допомога Україні як інвестиція у безпеку Європи
Росія намагається переконати європейців, що підтримка України є виключно фінансовим тягарем для них самих. Мовляв, європейські держави віддають власні гроші Україні, нічого не отримуючи натомість. Але така логіка ігнорує головну обставину: російсько-українська війна безпосередньо стосується безпеки Європи. Підтримка України має значення не лише для самої України. Вона впливає на те, де буде зупинена російська військова експансія і якою буде безпекова ситуація на європейському континенті. Фінансова підтримка України – це інвестиція в безпеку Європи.
Адже якщо у сусіда горить квартира, а ви даєте йому вогнегасник, ви рятуєте не тільки його житло. Ви одночасно захищаєте власну квартиру, яка може загорітися наступною, якщо полум’я пошириться будинком.
Саме тому фінансову, військову та політичну допомогу Україні не можна розглядати винятково як благодійність. Для Європи це також інструмент власної безпеки. Чим довше Росія має можливість продовжувати агресію без достатньої ціни за неї, тим більшим залишається ризик подальшої ескалації. Це вже зрозуміли більшість західних політиків, як і реальність російського військового нападу на Європу. Байки про те, що європейці дарма витрачають свої гроші на Україну поширюють лише корисні ідіоти Кремля в Європі.
Тому російська пропаганда і намагається розділити Україну та її європейських партнерів. Їй потрібно, щоб громадянин умовної європейської країни дивився на Україну не як на державу, яка стримує російську агресію, а як на далеку територію, куди «безглуздо відправляють його гроші». Це вже не просто боротьба за ставлення до України. Це боротьба за саме розуміння європейської безпеки.
У цифровому середовищі фейк часто живе значно довше за спростування. Підроблена обкладинка може за кілька годин розійтися тисячами репостів, тоді як пояснення її походження побачить значно менша аудиторія. Саме тому кожен користувач соціальних мереж фактично стає частиною інформаційного фронту.
І, можливо, головна проблема полягає вже не в тому, що Росія здатна створювати переконливі фейки. Вона полягає в іншому: наскільки швидко ми самі готові повірити картинці, яка якраз відповідає тому, що хочемо або боїмося побачити. Бо наступний фейк може бути ще якіснішим, ще правдоподібнішим і ще складнішим для перевірки. І тоді головною зброєю проти нього стане не черговий фактчек, а звичка суспільства не вірити першому емоційному кадру.
