Мама чотирьох дітей Галина Демидович пішла до школи у п’ять із половиною років, а у 42 вирішила знову сісти за парту — вступила до училища разом зі своїм сином. Дітвора підросла, каже жінка, тож настав час трохи подумати і про себе. Це історія багатодітної мами з Іванівки, для якої діти завжди були на першому місці, але яка тепер хоче здобути професію і вийти на роботу.
«Нас у мами було четверо»
Галина й сама виросла в багатодітній родині — разом із трьома сестрами. Різниця у віці між дівчатами була невеликою, тож усі майже одночасно росли, дорослішали, закінчували школу, а згодом створювали власні родини.
— Мама з татом працювали в колгоспі зранку до вечора, а вдома ще було багато роботи та хатніх справ, — згадує пані Галина. — Ми росли самі по собі, і домашнє господарство було на нас, дівчатах. На літні канікули нас, двох менших, відвозили до тітки в Річки, а старші залишалися вдома допомагати батькам. Я ще з дитячих років вирішила, що коли виросту — ні за що не матиму багатодітної родини. Бо мені здавалося, що дітям у таких сім’ях не вистачає батьківської уваги. А як сама вийшла заміж, то якось так вийшло, що діти пішли один за одним. Тільки я вже, пам’ятаючи власне дитинство, намагалася приділяти увагу кожному.
Заміж у 24
Власну родину Галина створила у 24 роки. З майбутнім чоловіком познайомилася, коли приїхала в гості до сестри у Велику Писарівку.
— Володимир був на дев’ять років старшим за мене. Ми зустрічалися десь пів року, а потім одружилися. Після весілля поїхали жити в будинок, який чоловікові купила його мама.
Галина каже, що про свою велику родину жодного разу не пошкодувала.
— У Вови завжди було багато роботи, він ніколи вдома не сидить, намагається, щоб родина ні в чому не мала потреби. Він звичайний робітник, заробляє нелегкою фізичною працею. І по заробітках їздив, і тут працював — ніякої роботи не боїться. Все заради родини.
Чоловік нині працює вахтовим методом, а на Галині — діти, дім і господарство.
— Окрім турботи про дітей, тримаю в порядку будинок, вирощую городину і птицю на м’ясо. У нас 13 соток землі. Це небагато, але вистачає, щоб зібрати картоплю, моркву, буряк, цибулю, часник, зелень. А з господарства — до сотні голів птиці: качки, гуси, кури.
Якщо потрібно, допомагають і мами з обох сторін.
— Наприклад, коли неврожай на городі, дають нам овочі. Та й взагалі добре, що є на кого розраховувати.
«Не уявляю життя без своїх дітей»
У Галини четверо дітей. Світлані — 18, Артему — 16, Інзі — 9, а Гліб — наймолодший.
Старші діти народилися у Великій Писарівці, двоє молодших — в Охтирці. Особливо тривожно було чекати на народження найменшого вже під час великої війни.
— Я боялася народжувати, бо було незрозуміло, в яких умовах дитина з’явиться на світ: а якщо в укритті, без можливості надати допомогу мені чи немовляті? Попередні пологи були важкими, охтирським медикам довелося докласти чимало зусиль, аби врятувати мене та донечку. Але то було за мирних часів, а тут — війна і невідомо, що буде завтра.
Найбільше Галина боялася, що пологи почнуться вдома і вона просто не встигне дістатися до Охтирки.
— Усю вагітність на перекладних добиралася на огляди до жіночої консультації: частину дороги йшла пішки, далі ловила попутку, потім знову йшла. Добиралася пів дня. І так само назад. Чи важко було? Та ні! Я ніколи навіть не зупинялася перепочити. Більше того, завжди їздила з кимось із дітей по черзі.
На останньому перед пологами прийомі лікарка вже не відпустила її додому.
— Сказала: «Нікуди ви вже не поїдете, бо ще в дорозі народите». Зі мною тоді був Артем. Я зателефонувала чоловікові, сказала, щоб віз речі і забирав сина додому. Автівки в нас немає, тому він добирався кілька годин. А вночі я народила Гліба.
З немовлям у перші воєнні місяці було непросто. Насамперед через дитяче харчування.
— Всі мої четверо дітей були на штучному вигодовуванні. Найменший до двох років їв переважно куплені каші, і це коштувало немалих грошей. Але ж на те держава й виділяє дитячі кошти, щоб витрачати їх на потреби дітей. Купували суміші, каші, а от на памперсах економили — майже ними не користувалися. Ну що там маленька дитинка? Попісяло, покакало — я швиденько перепрала пелюшки та речі, вивісила у дворі, воно й висохло. А в півтора рочки син уже ходив на горщик.
На запитання, чи вистачає уваги на всіх чотирьох, Галина навіть дивується.
— Звичайно, вистачає! А чим мені ще займатися, як не дітьми? Материнство — це моя основна робота. От був у старшої доньки випускний — Світланка отримала все, що потрібно, але троє молодших від цього не постраждали ні матеріально, ні морально.
Вісім літрів борщу і уроки в двох кімнатах
Будні великої родини мають свій усталений ритм.
— Вранці прокидаємося, діти умиваються, снідають і сідають за дистанційне навчання. У нас дві кімнати, тож у кожній — по школяру. А ми з Глібом виходимо до літньої кухні, щоб не заважати. Я починаю варити їсти. Зазвичай це восьмилітрова каструля борщу, щось м’ясне і гарнір — картопля або каша. Сьогодні, наприклад, робила ліниву піцу на вечерю: звичайний омлет, а зверху помідори, ковбаса і тертий сир. М’ясо у нас не вибуває, бо тримаємо багато птиці. Половину качок уже порізала й наскладала в морозильну камеру — дітям є що їсти.
Увечері в родині читають. Найчастіше — українські казки.
У 42 — учениця училища
Здобути професію Галина вирішила у 42 роки. Але ця історія почалася ще в її дитинстві.
— До школи я пішла у п’ять із половиною років, бо треба було набрати перший клас у Рябинівській школі. У лютому наступного року мені мало виповнитися шість, а я вже навчалася разом з іншими першокласниками.
Школа була зовсім поруч із домом.
— Бабуся виводила мене з портфелем за хвіртку, далі я вже йшла сама, а потім мною займалася вчителька. А домашні завдання за мене виконували сестри. Тому мені взагалі не важко було навчатися, — сміється жінка.
Після дев’ятого класу Галина вступила до Великописарівського ПТУ — хотіла вивчитися на кухаря.
— У 13 років вступила, а в 15 залишила навчання. Так склалися сімейні обставини, що моя допомога вдома по господарству стала потрібніша за освіту. Відтоді я фактично й була домогосподаркою. Хіба що трохи повчилася, коли від біржі праці направляли на курси секретаря зі знанням ПК. Ці знання потім дуже знадобилися під час дистанційного навчання дітей.
Минуло багато років, перш ніж Галина знову повернулася до незакінченої колись справи.
— Коли ми поїхали із сином подавати документи на його навчання, я подумала: а чому б і мені не здобути професію? Ну хоча б ту, на яку ще в юності не довчилася. Отже, Артем вступив на тракториста, а я — на кухаря. Тепер я найстарша учениця в училищі!
Навчаються мати й син по-різному: Артем має змішану форму і їздить на заняття, у Галини навчання переважно дистанційне.
— Треба ще раз на тиждень бути на практичних заняттях, але мені не завжди є з ким залишити дітей. Тому в будні в нас суцільні ефіри. Діти сидять на уроках у будинку, а я — з літньої кухні, ще й одночасно готую їсти. Як тільки мене викликають відповідати, витираю руки, вмикаю камеру й мікрофон і відповідаю.
Для чого їй диплом у 42?
— Хочу вийти на роботу. Треба ж із чогось починати. Діти ростуть, а я для себе так і не пожила. Хочеться до людей. А то як мама-квочка сиджу все життя вдома з дітьми. Думаю: закінчиться війна, дітвора розійдеться по школах і садочках — що я вдома сама робитиму? Я ж без них майже ніде не буваю.
Після завершення навчання Галина хоче вперше офіційно працевлаштуватися.
Всі рівні, але всі різні
Своїх синів і доньок Галина описує зовсім по-різному.
— Світлана любить куховарити. Коли приїздить додому з навчання, обов’язково готує щось смачненьке для всієї родини. А молодші їй допомагають.
Артем, каже мама, самостійний.
— Все робить без нагадувань. Коли тата немає вдома, бере на себе посильну чоловічу роботу. Важкого я йому не дозволяю — тато приїде і зробить.
Інга — мамійка. До п’яти років майже не сходила з маминих рук.
А Гліб — справжній непосида.
— Вічно кудись залізе. Поки я мию посуд, він уже щось придумав: то до плити добереться, то в піч загляне. А на вулиці до людей пристає: «Дайте цукерку» або навпаки — «Візьміть цукерку». Активний і балакучий.
— Та я взагалі не уявляю свого життя без дітей! — каже Галина.
«Дивлюся на ті фото — і серце ятрить»
Та саме через дітей Галина все частіше замислюється над виїздом у безпечніше місце.
Поштовхом стали й фотографії, які надсилає її подруга Євдокія, про яку ми вже писали влітку. На них — донечка подруги Емілі.
— Дивлюся на фото, а з них посміхається Емілі — така щаслива, очі горять, бо дитина не чує вибухів. І мені одразу стає шкода своїх дітей. Вони також заслуговують на щасливе дитинство, спокійний сон, радісні емоції, нормальне навчання за партами, дитсадок. І чим довше ми живемо тут під час війни, тим більше я розумію: діти ростуть, а я народжувала їх зовсім не для такого життя.
Діти, каже мама, дуже лякаються звуків війни.
— Як тільки щось летить чи дзижчить, одразу біжать до мене, притискаються з усіх боків. Навіть коли тихо, наше життя все одно вже не таке, як раніше. Увечері зайвий раз не вмикаємо світло. Буває, книжки читаємо під ліхтариком.
Надійного укриття поруч у родини немає, тому під час небезпеки ховаються там, де вважають безпечніше.
Попри все, Галина продовжує готуватися до зими: городина вже зібрана, погріб заставлений банками.
— Огірки, помідори, капуста, перець, різні соуси, грибів назакривала. У мене ж студент — треба щось у сумки класти!
Та дедалі частіше господиня ловить себе на іншій думці: все це можна залишити.
— Життя моїх синів і доньок може бути зовсім іншим — щасливішим і спокійнішим. Для цього треба вивезти їх у безпечніше місце. Жодні матеріальні статки та нажите майно не варті дитинства моїх дітей. Я готова все залишити.
Птиця, каже Галина, теж не стане причиною залишатися.
— Покличу сестер, розберемося з господарством. А собак цього разу обов’язково заберемо із собою.
На початку повномасштабної війни родина вже виїжджала на Полтавщину. Тоді собак залишили вдома, попросивши сусіда підгодовувати їх і птицю. Коли через місяць повернулися, побачили, що собаки загризли частину курей.
— Тепер цієї помилки не повторимо. Якщо поїдемо — заберемо їх із собою.
Куди саме вирушить родина, Галина поки не знає. Але в одному вже впевнена: діти не повинні втрачати своє дитинство лише тому, що дорослим важко залишити нажите.
Оксана Ковальова
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930“ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.