34-річний Володимир Тарасюк із прикордонного Миропілля на Сумщині після важкого поранення та ампутації не відмовився від наміру й надалі служити Україні. Нині захисник проходить відновлення, займається адаптивним спортом, навчається в педагогічному університеті та мріє знову бути корисним побратимам. Його історію розповідає Білопілля.City.
Від будівельника до захисника прикордоння
Володимир народився та виріс у Миропіллі колишнього Краснопільського, нині Сумського району. Після закінчення школи здобув професію лицювальника-плиточника в професійно-технічному училищі. На строкову службу його не взяли, хоча чоловік мав таке бажання. Тому він переїхав до столиці, де близько восьми років працював на будівництві.
Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року застало Володимира неподалік Києва. Разом із друзями він близько тижня патрулював місто, допомагаючи стежити за порядком. Згодом чоловік зміг повернутися до рідного Миропілля, де залишалася його родина.
Село розташоване приблизно за кілометр від російського кордону. Місцеві чоловіки організували добровільні патрулі, щоб підтримувати безпеку громади. Володимир також намагався приєднатися до територіальної оборони, однак тоді перевагу надавали людям із військовим досвідом.
Володимир Тарасюк (справа) з побратимом.
Фото: з особистого архіву В.Тарасюка
Згодом він поїхав до Сум і почав працювати на будівництві фортифікаційних споруд. Попри бронювання від мобілізації, чоловік зрештою долучився до війська.
«Від мобілізації не ховався», — наголошує захисник.
Після проходження військово-лікарської комісії та навчання Володимир вирушив на фронт. Він потрапив до піхотного підрозділу Національної гвардії України. Спочатку служив на Донеччині, а потім — на Харківському напрямку, де провів майже два роки.
Поранення за десять метрів від виходу з лісу
29 січня 2026 року один із бойових виходів став для Володимира переломним. Після майже безсонної ночі він разом із двома побратимами отримав наказ залишити позицію.
Військові йшли один за одним крізь сніг і туман. До виходу з лісу залишалося близько десяти метрів, коли перед очима Володимира спалахнуло — і він упав.
Чоловік майже відразу зрозумів, що втратив ступню. Попри тяжкий стан, найбільше його турбувало, чи зможуть побратими витягти його з небезпечної ділянки. Попереду було ще п’ять кілометрів відкритої місцевості.
Побратими не залишили пораненого. Вони доправили його до командно-спостережного пункту, де надали першу медичну допомогу, а потім відправили до Харкова.
«Протез поставлю. Головне, аби хлопці звідси витягли», — такими були думки Володимира після поранення.
Чотири місяці лікування та повторна ампутація
У Харкові захисник провів кілька днів, після чого йому запропонували продовжити лікування у Львові або Києві. Володимир обрав столицю, адже там мешкали його сестра та близькі люди, які могли підтримувати його під час відновлення.
У київському медичному закладі військовий провів чотири місяці. Він переніс дві операції та проходив реабілітацію. Однак під час відновлення стався нещасний випадок: милиці, за допомогою яких пересувався Володимир, зіслизнули, і він упав на ногу, яка ще не загоїлася остаточно.
Володимир Тарасюк (посередині) з побратимами.
Фото: з особистого архіву В.Тарасюка
Через це лікарям довелося провести повторну ампутацію — майже до рівня коліна.
Попри біль і складне лікування, захисник намагався зберігати оптимізм. Після чотирьох місяців у лікарні військово-лікарська комісія продовжила йому термін лікування ще на 120 днів.
«З армії звільнятися не планую»
Володимир зізнається, що після поранення не впав у відчай. Він прийняв те, що сталося, і зосередився на відновленні.
«Це вже сталося, і я мав це прийняти. Адже могло статися й гірше. Люди з цим живуть, і зараз я нічим не відрізняюся від інших», — пояснює він.
Ще під час евакуації з поля бою захисник сказав командиру, що не збирається звільнятися з армії.
Володимир розуміє, що після ампутації його можливості змінилися. До того ж у висновку військово-лікарської комісії зазначено, що він непридатний до служби. Проте чоловік сподівається знайти інший спосіб допомагати війську та побратимам.
«Так, звісно, вже не в такій зоні відповідальності, але чим зможу, тим допомагатиму своїм хлопцям. Це моє рішення», — говорить захисник.
Родина, яка залишається його опорою
За зовнішнім спокоєм Володимира стоять і непрості сімейні обставини. Його мама ще до повномасштабного вторгнення виїхала до Ізраїлю, де нині живе та працює.
Стан здоров’я батька захисника погіршився, коли син перебував на військовому навчанні. Чоловік переніс параліч і нині не може ходити. За ним цілодобово доглядають працівники відповідного закладу.
Дружина Володимира разом із сином у 2022 році поїхала в гості до батьків, де їх застала повномасштабна війна. Вони залишилися там. Нині хлопчикові дев’ять років, і батько, на жаль, не має змоги спілкуватися з ним так часто, як хотів би.
Ще одним болючим випробуванням стала втрата домівки. Рідне Миропілля зазнало значних руйнувань через російські обстріли, а будинок Володимира знищено.
Зараз він мешкає в орендованому житлі в Сумах та оформлює документи за програмою «єВідновлення». Захисник сподівається отримати компенсацію, щоб у майбутньому придбати власне помешкання.
Ветеранський спорт допоміг повернутися до мрії
Після лікування в Києві Володимира перевели до Сумського госпіталю. Там він познайомився з фахівчинями із супроводу ветеранів, які допомогли впорядкувати документи та розповіли про адаптивні види спорту.
Завдяки їхній підтримці чоловік також вступив до педагогічного університету. Це дало йому можливість повернутися до давньої мрії — здобути освіту, пов’язану зі спортом.
Ще в дитинстві Володимир захоплювався атлетикою, футболом, волейболом, баскетболом і туризмом. Він мріяв стати вчителем фізичної культури, однак свого часу не зміг реалізувати цей задум. Тепер вирішив спробувати знову.
На початку серпня 2026 року захисник почав займатися волейболом сидячи. Уже після кількох тренувань він разом з іншими ветеранами поїхав на змагання до Одеси. Команда здобула дві перемоги та отримала можливість виступити на наступному етапі в Києві. Однак через хворобу Володимир не зміг долучитися до наступного турніру.
Адаптивний спорт повернув йому командну взаємодію, азарт змагань і спілкування з людьми, які також проходять непростий шлях відновлення.
Риболовля, спорт і плани на майбутнє
У вільний час Володимир любить рибалити — це допомагає йому відпочити та відволіктися від повсякденних турбот. Найбільшими трофеями він називає двох товстолобів вагою по 12,5 кілограма кожен, яких упіймав разом із побратимами на Харківщині.
«На риболовлю – хоч щодня!»
Фото: з особистого архіву В.Тарасюка
Попри пережите, захисник продовжує будувати плани: відновлюватися, навчатися, займатися спортом і шукати можливості знову долучитися до служби.
«Будемо щось думати… Головне, аби був мир», — каже Володимир.
Історія Володимира Тарасюка — це приклад стійкості людини, яка після тяжкого поранення не відмовилася від своїх цілей. Він не приховує труднощів, але продовжує рухатися вперед, знаходити нові можливості та мріяти про майбутнє, у якому зможе бути корисним Україні й своїм побратимам.
Джерело: “Білопілля.City”
Новину створено за матеріалами сайту “Білопілля.City” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Білопілля.City”
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.