Завтра, 13 листопада, Великописарівська громада відзначатиме шосту річницю. А сьогодні ми хочемо показати вам дві Великі Писарівки. Одну — з квітами, зеленими вулицями, знайомими будівлями та берегами Ворскли. Іншу — з руїнами, згарищами й поруйнованими дорогами. Це не два різні селища. Це наш дім до великої біди й тепер.
У звичайний час ми, певно, готували б до річниці привітання, згадували успіхи, розповідали про людей і події. Нині — не до урочистостей. Тому й починаємо розмову на день раніше. Сьогодні поговоримо про те, що втратили і що зберегли. А 13 листопада «Ворскла» планує окремий матеріал про майбутнє громади — з конкретними запитаннями до її очільниці Людмили Бірюкової.
Там, де колись усе починалося
Пригадую одну історію зі свого раннього дитинства. Років у три я втік із дому на річку. Мене шукали тато і мама. Тато хвилювався, а мама ще й плакала. Довго був переконаний, що пам’ятаю це сам. А тепер думаю, може, то вже батькова розповідь так міцно засіла в пам’яті з дитинства? До речі тато останнім часом дуже часто згадує Велику Писарівку — свою молодість, нашу родину, ті часи, коли всі були разом.
І навіть якщо цю картинку про втечу на річку в моїй голові допоміг намалювати тато, вона від того не стала менш рідною. З цієї річки, з батьківських спогадів і починається моя Велика Писарівка.
А мама дуже любила свою Пожню. Я кажу «свою», але вона й моя. Бо щоліта бував там, і з тим селом пов’язано стільки дитячих спогадів. Тепер у Пожні залишаються мої рідні. Думаю про них, хвилююся. І щоразу відчуваю, як сильно нас тримають ті місця, де жили наші батьки, де ми росли, куди колись просто приїздили в гості.
Потім у Великій Писарівці вже жила наша власна родина. Тут ми були з дружиною, тут росли діти. Сюди ще встигала приїздити онука й купатися у Ворсклі. А нещодавно народилася друга онучка. І мені хочеться, щоб одного дня і вона приїхала сюди. Щоб знала нашу річку не лише з фотографій та розповідей діда. Щоб побачила місця, де жили її рідні.
Мабуть, у кожного земляка є така історія. Не обов’язково про річку. Про батьківську оселю, вулицю, школу, сусідів, садок, дорогу до родичів. Для когось це Шатравка, для когось — Каланча, Заріка, Золота чи Гутінівка. У кожного — своя Велика Писарівка, своя Пожня, свій дорогий серцю куточок. Із таких особистих спогадів і складається наш спільний дім.
Те, чого вже немає на фотографіях сьогодення
А тепер подивіться на інші знімки. На них важко впізнати деякі колись знайомі місця. Замість стін — уламки, замість даху — відкрите небо. Є обгорілі обійстя, пошкоджені будівлі, понівечена переправа. На одному з кадрів серед руїн працюють рятувальники.
Ці фотографії ми публікуємо не для того, щоб когось вразити ще однією картиною руйнувань. Вони показують, що сталося з краєм, про який ми сьогодні говоримо. За кожним будинком — чиєсь життя, за кожною вулицею — чиїсь маршрути до школи, роботи, рідних. Зруйновані стіни можна порахувати. А як порахувати те, що людина згадує щоночі?
Особливо боляче дивитися на такі кадри тим, хто впізнає власний двір чи знайому будівлю. Ми маємо пам’ятати про цей біль, а не вимагати від людей гарних слів про стійкість. Не кожному сьогодні до оптимізму. І ніхто не зобов’язаний удавати, що все гаразд.
Коли земляки далеко, але залишаються своїми
Частина наших людей і тепер живе під загрозою обстрілів. Інші роз’їхалися по Україні та за кордон. Хтось знайшов роботу, діти пішли до нових шкіл. Комусь і досі важко пристосуватися до чужого міста, а хтось живе з валізами й не знає, де буде завтра.
Нам важливо не змагатися, кому важче. Люди, які залишилися вдома, щодня ризикують. Ті, хто виїхав, часто починали життя наново, залишивши все нажите. Кожен ухвалював рішення за своїх обставин. І всім потрібна не оцінка з боку, а розуміння.
Нещодавня історія з Ямного особливо гостро нагадала, чим є звичайне життя для прикордоння. Після атаки російських дронів там без газу залишилися 29 домогосподарств, а під час повторного удару був поранений працівник газового господарства. Для когось газ у домі — буденна послуга, про яку й не думаєш. Для наших земляків це ще й небезпечна робота людей, які намагаються повернути цю буденність.
Тримати зв’язок із земляками — не означає тільки час від часу написати «сумуємо за домом». Треба знати, кому потрібна допомога, як підтримати старших людей, де переселенці можуть отримати відповіді на свої запитання. Не загубити сусідів, не забути назви сіл і прізвища людей. Навіть звичайний дзвінок інколи важить більше за урочисту промову.
Навіщо нам громада, якщо її зруйновано?
Часом доводиться чути: для чого нам та громада, якщо люди роз’їхалися, багато будівель зруйновано, а майбутнє невідоме? Запитання болісне. Та не станемо робити вигляд, що його ніхто не ставить.
Є й цілком конкретні претензії: як сьогодні працює місцева влада, на що витрачаються бюджетні кошти, чи достатньо допомагають людям в евакуації та тим, хто залишився? Про це треба запитувати. Громада і селищна рада — не одне й те саме. Посадовців можна і потрібно оцінювати за їхньою роботою. Але хіба разом із цим маємо відмовитися й від свого краю, від земляків, від спільної пам’яті?
Бахмутяни залишаються бахмутянами, маріупольці — маріупольцями, хоча російська війна зруйнувала їхні міста й розкидала людей по світу. Так само і наша Великописарівщина не перестає бути рідною землею тільки тому, що сьогодні багатьом із нас не можна безпечно повернутися додому.
Не можна дорікати людям, які зневірилися. Серед них є ті, хто втратив оселі, близьких, здоров’я, роки життя. Їх можна зрозуміти. Але переконання, що раз будівель стало менше, то й громада не потрібна, мені чуже. Бо громада — це передусім люди. І якщо ми самі викреслимо зі свого життя те, що нас об’єднує, жодна відбудова вже не поверне цього автоматично.
Повернення — не обіцянка, а надія
Не знаємо, коли настане час безпечного повернення. Не знаємо, скільки будинків можна буде відновити, скільки земляків вирішать знову оселитися тут, а скільки залишаться там, де вже облаштували нове життя. Не треба обіцяти того, чого ніхто нині не може гарантувати.
Але право сподіватися в нас є. І право берегти свою громаду — теж. Не тільки в офіційних документах, а в розмовах, зустрічах, родинних історіях, допомозі одне одному. Треба не лише пам’ятати минуле, а й думати, що робити для людей сьогодні.
Про ці запитання, уже з конкретними цифрами й планами, ми й хочемо говорити в наступному матеріалі, який готуємо на 13 листопада. На частину з них відповість очільниця Великописарівської громади Людмила Бірюкова. Свої запитання залишаємо і за читачами — бо майбутнє громади не може бути тільки темою для кабінетів.
Громада — це ми
Я хочу, щоб моя маленька онука колись побачила Ворсклу такою, якою пам’ятаю її я. Можливо, хтось інший мріє знову зайти до свого двору, пройти знайомою вулицею або просто зустріти давніх сусідів. У кожного — свої спогади й своя надія.
Тож коли питають, чи є ще наша громада, я згадую не кабінети, не вивіски й навіть не будинки. Згадую рідних, за яких хвилююся. Земляків, яких зустрічаю далеко від дому.
У кожного з нас своя історія. Але громада в нас одна. І поки ми пам’ятаємо одне одного, підтримуємо й не втрачаємо надії побачити рідний край — нашій громаді бути. Бо громада — це ми.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930“ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.