Дитячий садочок
Коли мені було п’ять років, ми з сестрою ходили в дитячий садочок колгоспу «Дружба». Як ми ранком туди потрапляли — не пам’ятаю. Мабуть, тато відвозив нас на велосипеді сонними. Зустрічала нас завжди тьотя Таня. Вона була ж і завідуюча садочком. Подвір’я садочка було дуже сонячним. Стояла велика пісочниця. Ми гралися в ній до сніданку. Потім мили руки і йшли снідати. На сніданок завжди були супи, оладки, чай. Після цього тьотя Таня ішла в колгосп у справах, а до нас приходила тьотя Катя. Це була дівчина років шістнадцяти. Вона була дуже добра до нас, шуткувала, гралася з нами і жаліла нас. Я зберегла добрі стосунки з нею і в дорослому віці. На жаль, тьоті Каті вже немає серед нас. Дівочого прізвища не пам’ятаю, а заміжнє — Мірошник. На кухні порядкувала бабуся Курилиха. Мені дуже подобався її пшоняний суп із свіжим кропом.
На обід були борщі, каші, компоти. Увечері — склянка молока і коржик або молочна каша. Був у садочку і власний город. Обробляли його працівники садочка. Відпускали нас додому ввечері, тоді, коли пройде колгоспна череда. Садочок був поряд із прогонею (місце, де йшла худоба).
Та одного разу якось сталося так, що нас відпустили раніше, коли череда ще не пройшла. Із дитсадка ввечері нас ніхто не забирав. Ми ходили додому самі з сестрою. Дійшовши до прогоні, ми побачили, що десь на середині її йде колгоспна череда. Потрібно було повернутися в садок, бо зовсім уже близько, а ми пішли далі, по ходу череди. Почали виходити корови, заповнюючи всю широку вулицю, бо череда була дуже велика. Стало чути і рев бугая. Ми полякалися і почали ховатися в пригородок одного з будинків. Влізли в нього легко, бо загорожка була старенька і була не з усіма дощечками. Ріс великий бур’ян. Сестра з переляку сіла в бур’яні, а я стояла за ним. Череда була чимось збуджена. Корови майже всі не йшли, а бігли.
Між ними із прогоні вибіг і бугай. Він був великий, гострі роги стирчали півмісяцями вгору, очі великі і червоні, налиті кров’ю, з рота текла піна, а в ніс було вставлене велике металеве кільце. Він біг і ревів: «М…бе, м…бе, м…бе». Корови сахалися від нього в усі боки. Було дуже страшно. Добре, що бугай вийшов із прогоні, побіг серединою вулиці, і ми стали не так боятися. Череда пройшла, і ми пішли додому. Цікаве в мене було дитинство. Часто згадую про нього й про дитячий садочок і завжди на душі стає тепло і затишно.
Водили Маринку
Коли ми були десь у 2 — 3 класах, то збиралися з однолітками святкувати Івана Купала. Зранку шукали пляшки з-під ситра, з бузини робили товкачики, брали вузлики або торбинки з їжею. Мами накладали нам варені яйця, сало, хліб, огірки і ми йшли за городи. У кінці росли із сонячного боку низенькі вишні. Тут вони завжди достигали раніше. Ми наривали пляшечки вишень, товкли їх із цукром і пили той солодкий сік, не чекаючи на їжу.
Потім рвали вишеньки із хвостиками і робили качалочки. На товстеньку паличку прикладали хвостики вишень і закріплювали їх за допомогою котушкових ниток. І так рядочок за рядочком утворювалась красива вишенькова качалочка. Замурзані від соку, зморені, сідали ми до своїх вузликів.
Це називалося «Водити Маринку». Ввечері розпочиналося нове дійство. Хлопці закопували собі великі кущі будяків, а нам кропиви (бо ми боялися стрибати через будяки). Розпалювали і вогонь, але через нього стрибали тільки найсміливіші хлопці. У дівчаток були дуже красиві віночки, зв’язані здебільшого бабусями або мамами. Плели їх із суцвіть кропу та цвіту картоплі. Вони були дуже пишні і пахучі.
Рік стажу
Були такі роки, коли зерно із поля допомагали возити діти. Мені тоді було років 12 — 13. Я із подружкою упросилася, щоб і нас узяли на машину возити зерно. Тоді людей запросто возили в кузовах автомобілів. На поле в порожньому кузові було їхати незручно, однак назад вертатися — одне задоволення — лежати на теплому зерні пшениці. Нашим завданням було дерев’яними лопатами розрівнювати потік зерна від комбайна по всьому кузову, а на току розвантажити його. Ми з’їздили на поле два рази за день. Заробили по одному році трудового стажу.
Літні вечори в Зеленому Гаї
Літо. Теплі-теплі вечори. Ми — підлітки вже на шкільних канікулах. Допомігши вдома батькам по господарству, повмивавшись, ми йшли «бігати» на вулицю. Збиралися ми біля будинку подруги Раї. А майже навпроти нас, на протилежному боці вулиці, збиралися вже дорослі дівчата. Ми знали їх усіх. Їх було чоловік 6 — 8. Теж уже смерком вони збиралися на вулицю, сідали на колодах і чекали хлопців. Щоб не сумно було та хлопці чули, що вони вже вийшли, — починали співати.
Спочатку тихенько, потім голосніше, а розспівавшись, співали на весь голос. Разом із ними витьохкували соловейки. На вулиці цвів бузок, біла та жовта акації. Літали хрущі. Їх тоді було дуже багато. Ми сідали на лавочку і слухали і дівчат, і соловейків. Дівчата співали веселих пісень «Ой, у зеленому садочку там соловейко щебетав…», була модною пісня «Шахарочка». І вже коли ось-ось мали б приїхати хлопці, починали співати «Вот кто-то с горочки спустился». Хлопці до них приїжджали із хутора Петрівського. Їхали полями, польовими дорогами, на велосипедах. Їх було видно здалеку. У всіх світилися фари, дзижчали динаміки на колесах, рулі були вивернуті, обмотані різнокольоровим дротом.
І тепер, коли я дивлюся передачі по телевізору про лісових курочок у джунглях Амазонки, як їхні півники маленькі, чепурненькі для своїх самочок прикрашають гнізда різнокольоровими камінчиками, пір’їнками, паличками, в мене перед очима — наші хлопці. Які вони були хороші!
Під’їжджаючи до дівчат, хлопці і собі заводили пісні «Несе Галя воду…», «Навари, милая вареничків…».
Починалися веселощі. Хлопці шуткували з дівчатами, дівчата сміялися, а було що всі разом щось заспівають. Настав час, коли всі розходилися по парах слухати соловейків. А ми, наслухавшись їхніх пісень та радощів, починали співати свої «Била мене мати березовим прутом…», «Ландыши».
Була ще й інша вулиця, де вечорами збиралася молодь. Це ближче до середини вулиці. Там чомусь лунало більше сумних пісень: «Цвіте терен», «Что стоишь, качаясь, тонкая рябина?», «Чому розплетена коса?..».
«Разрисован, как картинка»
Це було на канікулах у 8 — 9 класах. Вже і не підлітки, але ще і не дорослі. Ми вже збиралися своєю вулицею. У нас були вже і наші хлопці, але ми були ще «дикі». Чому? Розповім пізніше. Справжня “вулиця” розпочиналася, коли виходив із дому Льоня. На плечах у нього завжди висіла стара батькова гармошка. Сідав на колоди і починав грати одну і ту ж завжди мелодію. Спочатку сам співав. Казав: «Слухайте мене, а потім будете і ви». А ми сміялися з пісні і Льоні, уявляючи його таким, як співається у пісні:
Разрисован,как картинка,
Я в японских ботинках,
В русской шляпе большой,
Но с индийскою душой.
Це була пісня із якогось індійського кінофільма, в якому головну роль бродяги грав Радж Капур. Індійське кіно було тоді дуже популярним.
Після Льоні співали, хто як хотів: і соло, і дуетом. І всі разом сміялися. Ця пісня звучала у нас, мабуть, усе літо, бо Льоня казав, що він більше нічого не знає ні грати ні співати.
І от настав час іти додому. Вже хлопці хотіли нас проводжати, але ми були ще «дикі», як я писала. Чомусь у нас було таке поняття, що як хлопець хоче тебе провести, то треба тікати. І от одного разу у мене з’явився кавалер, який хотів мене провести, але я вирішила втекти від нього. Поки він трохи відволікся, я побігла. Він погнався за мною. Я бігла щодуху вздовж вулиці по стежці попід дворами. А він за мною. На той час я бігала добре. З бігу на короткі і довгі дистанції займала призові місця.
Він надіявся мене догнати, але відстань між мною і ним не скорочувалася. І так ми пробігли пів вулиці. Я захекалася, далі вже бігти не було сил. А він усе біжить. І я, не роздумуючи, чкурнула за пригородок, з надією заховатися за ним. Але мені пощастило ще більше. Пригородок закінчувався сусідньою огорожею городу. Загородка була зроблена з двох поперечних жердин, і я легко пролізла між ними. На городі росли гарбузи у повній своїй красі. Величезне листя вкривало повністю землю. Я залізла в ті гарбузи і лягла. Ось і він підбіг до цього місця, пробіг ще трішки і зрозумів, що мене вже немає. Постояв, подивився навколо і пішов назад. А я лежала і боялася, щоб він не почув, як у мене б’ється серце від бігу і страху: а що буде, як він здогадається, де я?
Ловили відьму
Це було під час зимових канікул, коли ми навчалися десь у 6 — 7 класах. Тоді ходило багато розмов про відьом. Виявилося, що і на нашій вулиці є відьма. Вона вміє вночі ходити по хлівах, де є корови, забирає у корів молоко. А застати її ніхто не може. Вона може перетворюватися на чорну кішку з зеленими очима, але головне — вона вміє вилітати з димаря. Ми порадилися і вирішили, що не зможемо побачити, як відьма ходить до корів, мабуть, не зможемо побачити, як вона перетворюється на кішку, а от як вона вилітає з димаря — це підходить нам.
Настав вечір. Мороз. Під ногами рипить сніг. Холодно. Ми зібралися перед двором відьми. Місяць у повні. Світить, хоч голки збирай. Із димарів рівно вгору дим іде. Топиться і у відьми. Зібралися всі і давай пританцьовувати та не зводити очей із димаря. Довгенько танцювали. Померзли, що аж-аж. А відьма не вилітає.
Раптом, як повалить густий та чорний дим із димаря, ми так і позавмирали. Не зводимо очей із нього.
О, тихо, тихо, зараз вилетить, — сказав хтось.
Але дим розвіявся, а відьми немає. А чорний дим пішов тому, що тоді топили курним вугіллям. А жила в цій хаті одинока жінка з дочкою. Вона була поважного віку. Влітку вона пішки ходила з бідончиком по воду до ямненської криниці. Мабуть, вірила, що вона має якісь лікарські властивості. А злі язики видумали отаку халепу.
Центр Великої Писарівки. “Тирло”
Влітку на канікулах після десятого класу почали ходити в центр Великої Писарівки. Тоді демонстрували дуже популярні індійські серіали. Вся наша сільська молодь збиралася біля кінотеатру «Іскра». Кінозал завжди був заповнений повністю на всі сеанси. Щоб взяти квиток в кіно, потрібно було вистояти велику чергу. В той час перевіряла квитки та впускала в кінозал баба Антонівна. Її знали всі. І вона знала нас усіх. Ніколи не впускала дітей до 16 років, якщо в фільмі закохані тільки злегка цілуються. То вже, було, і не просись. У залі завжди панував порядок. Баба Антонівна слідкувала, щоб було тихо, ніхто не лускав насіння. Порушників голосно називала на прізвище або ім’я, обіцяла вивести із зали, якщо не відреагує на зауваження.
Здебільшого сюди приїжджали на велосипедах. Ставали в одну велику кучу біля афіші. І я не пам’ятаю розмов про те, щоб хтось украв велосипед. Перед сеансами та в проміжках між ними гуляли алеями від теперішньої бібліотеки до кінотеатру «Іскра» та по невеличкому паркові, де зараз розташована ротонда із великими блакитними ялинами.Ходили туди-сюди. Розмовляли. Тут домовлялися про побачення, закохувалися, потім створювали сім’ї. Також зустрічалися випускники школи різних років, приїжджали на канікули студенти і обов’язково з’являлися хлопці, які приходили у відпустку з армії.
Особливо пожвавленими були гуляння, коли приходили у відпустку моряки. Вони з’являлися обов’язково у своїй парадній формі. Безкозирка з якорями, тільняшка, брюки-кльош, красива пряжка! Всі на них хотіли подивитися, поговорити. Дівчата були у захваті від них. Звучали тут уже серйозні пісні.
Біля бібліотеки хлопці співали «Чорное море..». Було весело, сміялися. Хлопці ходили до кіоска, де продавалося пиво, а дівчатам купували цукерки-подушечки, льодянці або горошок, замотані в кульочок або обгортковий папір.
У суботу і неділю ввечері постійно працювала бібліотека. Тут завжди було тепло і добре освітлено. Я любила ходити до бібліотеки, особливо до читацької зали. Тут на столах стояли настільні лампи із абажурами зеленого кольору. Розкладені газети, журнали «Ровесник», романи-газети та «Перець» (у той час він був дуже популярним).
І це у нас називалося «тирло».
Віра Середа, смт Велика Писарівка
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь