17 квітня 2026 року в агентстві «Інтерфакс-Україна» відбулася публічна дискусія «Мобілізація і довіра: як зменшити конфліктність і повернути передбачуваність», організована InfoLight.UA за підтримки Фонду ГаннсаЗайделя в Україні. Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA є спільним проєктом ГО «Фонд сприяння демократії» та Фонду Ганнса Зайделя в Україні.
Криза довіри як симптом вичерпання старої моделі
Питання мобілізації в Україні перетворилося з технічного процесу комплектування війська на фундаментальний виклик для національної стійкості. Ескалація конфліктів навколо територіальних центрів комплектування (ТЦК), радикалізація суспільного спротиву та системні провали в державній комунікації свідчать про те, що попередня модель мобілізації, заснована на патріотичному пориві 2022 року, вичерпана.
Головним нервом нинішньої ситуації є розрив між жорсткими потребами фронту та дефіцитом політичної волі для встановлення чітких «правил гри». Невизначеність термінів служби, корупційні скандали та «бусифікація» стали головними демотиваторами, які майстерно використовує ворог. Статистика за перший квартал 2026 року фіксує небезпечний тренд: кількість схвальних коментарів у соцмережах щодо нападів на військових зросла втричі. Ми зібралися, щоб деконструювати ці виклики та знайти шлях до нового суспільного договору.
Тест на довіру: коли мобілізація стає тригером радикалізації
Голова InfoLight.UA Юрій Гончаренко зазначає, що ми спостерігаємо перехід від пасивного ухилення до активного спротиву. Це не просто кримінальна статистика (понад 600 нападів на ТЦК), а наслідок системної роботи з боку рф, яка заповнила інформаційний вакуум, створений державою.
Військовослужбовець Валентин Балагура, який підключився до розмови прямо з лінії фронту, підкреслює, що ТЦК стали «крайніми» в очах суспільства через помилкову управлінську модель. Залучення поранених ветеранів до вуличного оповіщення стало моральною пасткою: воїни, що віддали здоров’я, тепер зазнають булінгу в тилу.
«Очевидно, що нам потрібно негайно забирати ТЦК з вулиць. Мої товариші, які після важких поранень були переведені в ці центри, несуть непомірний моральний тягар. Коли ти вчора обороняв державу в окопі, а сьогодні в тилу тобі в очі кажуть: “ти чмо”, це руйнує людину зсередини. Функції перевірки людей, що знаходяться в розшуку – це суто поліцейська сфера, і армія не повинна брати на себе цей негатив»
Ці слова фіксують головну проблему: держава делегувала військовим поліцейські функції, на які у них немає ні повноважень, ні відповідної підготовки, що лише підживлює конфліктність.
Законність проти легітимності: де система «губить» людей
Проблема не лише у вуличних конфліктах, а й у правовому нігілізмі. Народний депутат Анатолій Остапенко визнає, що багато дій ТЦК сьогодні виходять за межі правового поля, що нищить легітимність всієї системи комплектування. «Бусифікація» та захоплення людей без пред’явлення документів сприймаються суспільством не як державний процес, а як свавілля.
Ветеран Олексій Івашин додає, що довіра – це «мастило», без якого механізм мобілізації просто заклинює. Поки держава обіцяє преференції «колись у майбутньому», родина бійця потребує стабільності вже сьогодні. Брак довіри до командування та корупційні скандали (як кейс одеського воєнкома Борисова) створюють відчуття несправедливості.
«В основі будь-якої взаємодії, чи то в бізнесі, чи під час війни, лежить категорія довіри. Без неї мобілізація в Україні ніколи не буде успішною. Довіра — це те мастило, яке змащує коліщатка суспільних систем, а у нас вони зараз скрегочуть об метал. Громадянин повинен бачити, що правила гри однакові для всіх, і що держава дбає про його сім’ю тут і зараз, а не колись через десять років після перемоги»
Івашин вказує на критичний розрив: мобілізація сприймається не як почесний обов’язок, а як непередбачувана загроза соціальному існуванню людини.
Швидкі рішення на 1–3 місяці: від однострою до делегування функцій
Спікери концентруються на прагматичних кроках, які можуть змінити ситуацію негайно. Анатолій Остапенко наполягає на «візуальній легітимізації»: працівники ТЦК мають виходити на вулицю в повному однострої, з посвідченнями, відеокамерами та конкретними наказами на руках. Будь-який «анонімний» контакт має бути виключений.
Євген Золотарьов, радник Вінницького міського голови, пропонує ще радикальніший шлях – повне виключення ТЦК з моделі вуличного оповіщення. На його думку, ТЦК мають залишити собі лише облік та логістику, тоді як контакт із громадянами має перейти до поліції або навіть сімейних лікарів, де корупційні ризики та рівень конфліктності є значно нижчими.
«Давайте визнаємо: мобілізація – це суто управлінська проблема, а не питання моралі. Нинішня модель, де замовник у особі Міноборони є одночасно і виконавцем, абсолютно недієздатна. Виконавцями мають бути органи, які ми вже встигли реформувати, наприклад, Національна поліція. Вони навчені спілкуватися з людьми, вони знають, як діяти в конфліктних ситуаціях, і вони мають для цього законні повноваження, на відміну від втомлених ветеранів у ТЦК» – зазначив Золотарьов
Цей підхід, підтриманий більшістю експертів, означає демілітаризацію адміністративної частини мобілізації як ключ до зниження напруги.
Строки служби та ротація: ціна політичної нерішучості
Питання безстроковості служби визнане «головним болем» мобілізації. Наталка Каргапольцева з ГО «Інтенція» стверджує, що саме відсутність «дати виходу» перетворює ухилення на радикальний спротив. Поки влада уникає фіксації термінів служби, побоюючись падіння рейтингів, ворог успішно продає наратив про «службу до загибелі».
Представник Головного управління комунікацій Збройних Сил України Дмитро Лиховій закликає до «тверезого реалізму». Він зазначає, що рекрутингстановить лише 10% від потреби, і без примусової мобілізації фронт не втримати. Проте він погоджується: діалог про терміни має бути чесним, навіть якщо ці цифри будуть неприємними.
«Ми маємо вести з суспільством максимально чесний діалог про те, що насправді відбувається на фронті. Якщо мобілізація зупиниться, лінія фронту неминуче пересунеться з Покровська до Дніпра, Полтави і далі на Захід. Рекрутинг — це прекрасна вітрина, але він дає лише десять відсотків особового складу. Решта — це важка і непопулярна мобілізація, і ми повинні знайти формат, де люди розумітимуть свої перспективи на службі»
Лиховій фактично оголошує кінець епохи «рекрутингового оптимізму», вказуючи на потребу в жорсткій, але прозорій державній політиці.
Якість над кількістю: політичний вектор Сергія Гривка
Народний депутат Сергій Гривко. Переводить фокус із «процесу вилову» на «процес підготовки та утримання». Його пакет із шести законопроектів спрямований на ідеологічну трансформацію ТЦК у психологічні та мотиваційні служби.
Гривко акцентує на тому, що Україна не може перемогти в «війні ресурсів» проти рф, тому ставка має бути зроблена на людський капітал. Це включає адаптацію після базової військової підготовки (БЗВП), посилення харчування нутрієнтами для фізичної стійкості та реальний захист викривачів корупції в секторі безпеки.
«Ми воюємо проти ворога, який робить ставку виключно на кількість, тому наша єдина асиметрична відповідь – це якість. Все починається не з повістки, а з ідеології та довіри. ТЦК мають перестати бути органами залякування і стати сервісними центрами, де працюють професійні психологи. Ми маємо ставитися до підготовки кожного солдата справедливіше і по-людськи, бо якісний склад війська – це і є наш ключ до перемоги»
Тези Гривка підкріплюють ідею, що мобілізація має стати інтелектуальномістким процесом, а не просто механічним поповненням штатки.
Гроші та справедливість: від Вінниці до ліній бойового зіткнення
Економічний вимір мобілізації став точкою найгострішої полеміки. Олексій Івашин вимагає негайного подвоєння грошового забезпечення для всіх військових, включаючи тилові підрозділи, де зарплата у 20 тисяч гривень виглядає знущанням при нинішніх цінах.
Натомість Євген Золотарьов наводив приклад Вінниці як моделі, де місцеве самоврядування бере на себе левову частку турботи про ветеранів та сім’ї військових, витрачаючи на це до 20% бюджету. Це демонструє, що реальна мотивація народжується на рівні громади, де боєць знає, що його родина захищена соціально.
«Подивіться на досвід Вінниці – ми витрачаємо п’яту частину бюджету на безпеку та турботу. Нашим пріоритетом є родини військових, бо ці люди повернуться не в абстрактну державу, а в конкретну громаду. Жодна державна програма не замінить місцеву владу в питанні реальної соціалізації та підтримки ветерана. Турбота має стати таким самим обов’язковим елементом мобілізації, як і видача зброї»
Це підкріплює консенсусну думку: мобілізація успішна лише тоді, коли вона є двостороннім контрактом, а не односторонньою повинністю.
Новий суспільний договір: «Служи або допомагай»
Дискусія завершилася формулюванням концепції «Оборонної демократії». Юрій Гончаренко та учасники дійшли висновку, що Україні потрібен новий суспільний договір, де пасивне очікування завершення війни стає неможливим для громадянина. Принцип «служи або допомагай» має стати новою соціальною нормою.
«Ми переконані, що країну врятує лише принцип “служи або допомагай”. Це і є основа нашого нового суспільного договору: або ти воюєш у складі сил оборони, або ти працюєш на перемогу в тилу – виготовляєш дрони, займаєшся логістикою чи медициною. Просто жити так, ніби війни немає, більше не вийде. Рівний розподіл тягаря служби – це єдиний шлях до національної єдності та збереження нашої демократії» – підкреслив Гончаренко
Мобілізація – це не лише про людей в однострої, а про здатність державного апарату бути прозорим, справедливим та швидким у комунікації. Без демілітаризації функцій ТЦК, встановлення чітких термінів служби та відновлення категорії довіри, будь-які технічні рішення залишаться крихкими перед загрозою внутрішньої радикалізації та ворожих ІПСО.
Залишити відповідь