Щороку у травні російська пропагандистська машина переживає чергове особливе загострення «нацистської» істерії. Напередодні та під час святкування 9 травня кремлівські медіа, політики та блогери масово починають звинувачувати у «фашизмі» і «нацизмі» всіх, хто не вписується у рамки російської імперської політики. Україна, ЄС, країни Балтії, Польща, грузини, білоруська опозиція, молдовські демократи, західні політики – усі вони в різний час ставали «нацистами» в риториці Москви.
Ця технологія нацистських ярликів не нова. Вона має глибоке радянське коріння і десятиліттями використовувалася як інструмент ненависті, дискредитації та виправдання агресії.
Як СРСР перетворив слово «фашизм» на універсальну образу
Ще у радянській пропаганді слово «фашист» втратило своє первісне значення опису диктаторського режиму в Італії і стало універсальною «обзивачкою» для всіх неугодних. У Москві ним називали практично будь-якого політичного чи ідеологічного противника. Навіть ворогів фашизму.
Ще за радянських часів «нацистами і фашистами» оголошували: українських націоналістів, країни Заходу та США, антикомуністичні рухи у Східній Європі, іспанських фалангістів, німецьких нацистів (хоча самі вони дистанціювалися від італійського фашизму), анархістів, дисидентів, прихильників незалежності країн Балтії і навіть учасників антирадянських повстань в Угорщині та Чехословаччині.
Коли ж СРСР посварився з комуністичним Китаєм, радянська пропаганда вигадала абсурдний термін «комунофашисти». Ним почали таврувати китайських комуністів, які формально були такими ж комуністами, як і радянські. Сам факт появи такого словосполучення демонструє, що для радянської системи слово «фашизм» давно стало не політичним терміном, а ярликом для дискредитації ворогів.
Ще з ленінських часів Москва використовувала ярлик «фашист» для дегуманізації опонентів і мобілізації ненависті серед населення. Радянська, а згодом російська пропаганда добре зрозуміла: достатньо приклеїти до політика або держави слово «нацистський», і частина суспільства автоматично сприйматиме будь-яке насильство проти них як виправдане.
Дискредитація жертви як технологія війни
У сучасній Росії ця практика лише посилилася. Кремль почав називати «нацистами» практично всіх, хто чинить опір «русскому миру» або відстоює власну національну ідентичність.
Російська пропаганда роками називала «фашистами» та «нацистами»: українських патріотів, мовних активістів, пластунів, прихильників української історичної пам’яті, партію «Наша Україна», Петра Порошенка, Володимира Зеленського, Ігоря Коломойського, грузинів під час війни 2008 року, білоруську опозицію, прихильників рідної мови у Молдові, патріотів країн Балтії, поляків і тд.
Показово, що дуже часто ярлик «нацист» Кремль застосовував саме до тих народів або політичних сил, проти яких згодом планував агресію. Цей механізм добре відомий у політичній пропаганді та називається дискредитацією жертви.
Суть проста: майбутню жертву агресії попередньо позначають як «фашистську», «нацистську» чи «екстремістську». Після цього суспільству значно легше пояснити, чому проти неї потрібно застосовувати насильство. Саме так Росія роками готувала інформаційне поле перед війною проти України. Теза про «нацистську Україну» стала одним із головних пропагандистських міфів Кремля.
Ця схема працює одразу у кількох напрямках:
- мобілізує російське населення на підтримку боротьби з нацизмом;
- виправдовує агресію проти будь-якої країни-жертви;
- знижує емпатію до жертв;
- створює дезорієнтацію на міжнародній арені;
- ускладнює підтримку країни-жертви.
Адже частина західних політиків або виборців (а ще підгодованих російськими рублями) може поставити питання: «Чи варто надавати військову допомогу країні, яку називають нацистською?» Саме на це й розраховує Кремль. Подібні інформаційні кампанії супроводжували напад Росії на Грузію у 2008 році та вторгнення в Україну у 2014 і 2022 роках.
Чому Кремль оголосив «нацистським» Європейський Союз?
Останніми роками російська пропаганда активно просуває тезу про «нацизм у ЄС». Кремлівські медіа регулярно заявляють, що Європа нібито «відроджує нацизм», «прославляє нацистів» або «веде русофобську політику». Особливо активно ці меседжі поширюються у травні. Масштаби нацистської істерії проти Європи стали настільки вражаючими, що про це навіть пише ключова європейська платформа боротьби з дезінформацією EUvsDisinfo
Серед останніх заголовків російських пропагандистів:
- «Європейський Союз відкрито прагне відродити нацизм»;
- «Західне незнання історії призводить до нового нацизму»;
- «Європейський нацизм проявляється через русофобію»;
- «Україна стала нацистською державою під контролем Заходу»;
- «Зеленський є спадкоємцем німецького нацизму»;
- «Польща, Україна та країни Балтії прославляють Гітлера».
Російська пропаганда атакує європейських політиків, які підтримують Україну. Зокрема, хвиля дезінформації посилилася після закликів європейських посадовців не брати участь у московських заходах 9 травня та підтримати Україну.
Чому звинувачення ЄС у «нацизмі» є абсурдними
Подібні заяви суперечать самій історії створення Європейського Союзу. ЄС виник після Другої світової війни саме як проєкт миру, співпраці та недопущення повторення катастрофи нацизму. Його засновники – Роберт Шуман, Жан Моне, Конрад Аденауер – були християнськими демократами і противниками нацистського режиму.
Основна ідея європейської інтеграції полягала у тому, щоб зробити нову велику війну в Європі неможливою через економічну та політичну взаємозалежність держав. Європейський Союз базується на принципах: демократії, прав людини, політичного плюралізму, культурного різноманіття, захисту меншин, верховенства права. І все це прямо суперечить нацистській ідеології.
Кремлівська пропаганда фактично перетворила трагедію Другої світової війни на політичний інструмент. Коли «нацистами» називають одночасно українських євреїв, грузинів, литовців, молдован, європейських демократів та навіть опозиційних росіян, стає очевидно, що йдеться не про боротьбу з реальною нацистською ідеологією, а про технологію маніпуляції.
Сьогодні слово «нацист» у кремлівській риториці часто означає лише одне: людина або країна відмовляється підкорятися Москві.
Російська пропаганда десятиліттями використовує тему «боротьби з нацизмом» як універсальне виправдання власної агресії. Насправді ж ця риторика є спробою виправдати агресію, дегуманізувати жертв і послабити міжнародну підтримку демократичних держав.
Парадокс полягає у тому, що саме російський режим дедалі частіше використовує методи, характерні для тоталітарних систем ХХ століття: культ війни, мілітаризм, культ вождя, переслідування інакодумців, агресивний реваншизм і масову пропаганду ненависті. Саме тому звинувачення всіх навколо у «нацизмі» дедалі більше виглядають не як боротьба з минулим, а як спроба насадження російського фашизму – одного з його найжорстокіших варіантів.
Залишити відповідь