Будинок згорів, сад знищений, а калина вистояла. Та сама, про яку Ольга Гуцал мріяла ще з дитинства і яку роками вирощувала біля свого дому у Великій Писарівці.
«Царський двір» — так називали знайомі обійстя Ольги Гуцал. І воно справді було казково красивим: добротний будинок потопав у морі квітів, посеред двору стояла декоративна арка, а навколо росли близько 60 дерев і кущів — немов у ботанічному саду.
А поруч із домом, на стовпі, жили лелеки. Щовесни вони прилітали сюди, облаштовували гніздо й виводили лелеченят.
Улітку 2025 року від цього райського куточка залишилися самі руїни.
Родина Гуцалів була змушена залишити Велику Писарівку й тепер живе в сусідній громаді. Але думками Ольга постійно повертається додому — до свого двору, дерев, квітів і калини.


КАЛИНА ЯК ВІЗИТІВКА
Ольгу Гуцал знають багато мешканців Великописарівської громади — і як підприємицю та роботодавицю, і як добру, щиру людину.
Особливе місце у її спогадах займає калина.
— У дитинстві їздила до бабусі в Попівку і куштувала калину, що росла на її подвір’ї. Вона здавалася мені якоюсь гіркою, не такою, як я хотіла, — згадує співрозмовниця. — Тому завжди мріяла, що, коли виросту, обов’язково посаджу саме таку, як треба!
Бабусина калина не давала пагонів. Ольга купувала саджанці на ринку, але два роки поспіль вони не приживалися.
— А на третій посадила кущик із двома пагонами — і вони обидва прижилися.
Уже першого року калина зацвіла й дала кілька ягідок. Наступного року врожай був значно більшим.
— Ні в кого не було такої калини! Всі сусіди милувалися! — з гордістю каже жінка.
А найважливіше — здійснилася її дитяча мрія.
— Я почала вдома обривати кожну ягідку і пробувати. І переконалася, що калина без гіркоти. Наварила варення та напекла пирогів. Ділилася з усіма. Одна сусідка, Людмила Синянська, аж здивувалася, дізнавшись, що пиріжки з калиною.
КОРІННЯ
Про життя у Великій Писарівці Ольга Гуцал говорить зі сльозами.
— Будинок згорів, а калина — ні, бо вона пустила коріння. Як і ми за 34 роки, поки жили у своєму будинку.
Ці слова, мабуть, найкраще пояснюють, чому навіть після втрати дому людині так важко відпустити місце, де минула велика частина життя.
— У нас було все для життя: дім, два гаражі, літня кухня, сад. І все зроблене власними руками.
Чоловік білив дерева та кущі й одного разу нарахував їх 60: дві розкішні черешні, абрикос, сливу, вишню, аличу, китайські ялинки, катальпу, кизил, жимолость, смородину, малину, декоративний глід, яблуні.
— Від раннього білого наливу до старої яблуні, якій уже понад 50 років. Вона вже всохла, але ми її не спилювали, лише гілки обрізали. І груша ще стоїть, розколота блискавкою.
Квітів у дворі теж було стільки, що господарі могли годинами про них розповідати.
— Якось сусід сказав, що в мене — царський двір. Це через те, що посеред двору була клумба з арками. Чоловік сам зварив їх, щоб квіти плелися.
Двір навіть довелося огородити сіткою, аби великий сенбернар не топтав квіти.
— Росла в нас і трава канупер, яка заживляє рани. Більше ні в кого у Великій Писарівці такої не було.
Особливо Ольга згадує старий бузок.
— Він уже ріс у господарстві, коли ми його купили. І такий був пахучий навесні — запах аж дурманив!
А ще було два десятки відтінків ірисів, м’ята, парничок, ранні помідори, сливи для маринування.
— Я не можу відпустити свої дерева, калину та квіти. Не так боляче все кинути тим, кому немає за чим жалкувати.
Востаннє Гуцали були вдома 5 липня 2025 року. Автівку залишили подалі, аж на вулиці Вишневій, а до будинку пішли пішки.
— Пішли спеціально за банками для консервації, і коли поверталися, то так цокотіли тими банками! — згадує Ольга. — Тоді ще не було таких дронових атак, як зараз, тому можна було інколи й додому проскочити.
У 2024 році родина ще сіяла й садила город.
— Щоправда, половину городу засіяли житом. Такий красивий букетик із жита зробила! Поставила його у вазочку в будинку. Так він і згорів разом із ним.

ЛЕЛЕКИ
Після знищення дому перестали прилітати й лелеки, які багато років облаштовували гніздо на стовпі поруч із будинком Гуцалів.
— Щовесни до нас прилітали лелеки, а ми рахували маленьких лелеченят, — згадує Ольга. — Цікаво було спостерігати за їхнім пташиним життям.
У 2023 році птахи чомусь викинули з гнізда одне пташеня.
А одного року, пригадує господиня, лелеки навіть використали для свого гнізда солому з її городу.
— Винесли всю мою солому, якою я мульчувала перець. Вили собі гніздо.
Тепер немає дому — і немає тих весняних повернень лелек, на які колись чекала вся родина.

НА ЧУЖИНІ
Після вимушеного виїзду Гуцали оселилися в іншій громаді.
Від Великої Писарівки — лише близько 35 кілометрів. Але інколи ці кілометри здаються цілим життям.
— Йду по Охтирському базару, а там бабусі з калиною сидять, ніхто навіть її не купує, — розповідає Ольга. — А от якби я нарізала своєї калини, то черга б вишикувалася!
Навіть на новому місці родина не може жити без землі.
— І город ми тут садимо — 10 соток, бо куди ж без нього? Вирощуємо все, навіть соняхи та кукурудзу. 27 червня вже їмо свої помідори, моркву, буряк.


Ольга багато консервує.
— Минулого року витратила 350 кришок на банки. А цьогоріч ще не всі використала, але попереду заготовки, тому, мабуть, не залишиться жодної. Найбільше заготовляємо томатного соку та пасти, бо дуже полюбляємо. Оце ми такі до роботи!
Збереглася й інша її давня любов — кулінарія.
Спочатку жінка почала пекти хліб та інші борошняні вироби, а згодом опанувала приготування трайфлів, еклерів, зефіру та інших солодощів.
Кулінарія стала для неї способом залишити у новому житті хоча б частину того звичного світу, який був удома.
Та найбільша мрія Ольги Гуцал не змінилася — повернутися у Велику Писарівку.
— На руїнах будинку вціліла літня кухня розміром п’ять на вісім метрів. Вона пошкоджена, але підлягає відновленню, на відміну від ущент знищеного будинку.
І далі додає:
— Якби нам дозволили повертатися до Великої Писарівки, хоч сьогодні поїхали б і жили вдома! Бо чи дочекаємося ми тих грошей за сертифікатом за зруйнований будинок — невідомо, а тут хоча б стіни рідні є.
Будинку вже немає. Лелеки перестали прилітати. Але калина пустила коріння і вистояла.
Можливо, саме тому Ольга так за неї тримається. Бо для людини, яку війна вигнала з дому, іноді один живий кущ — це вже не просто рослина. Це частинка того самого дому, який продовжує чекати.
Оксана Ковальова
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930“ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.

