«Не плач, мамочко! Закінчиться війна, ми повернемося додому і все відбудуємо!» — так п’ятирічна Софійка заспокоює свою маму Ірину Бутенко, коли та сумує за рідною домівкою. Дівчинка навіть пам’ятає про мамине улюблене джакузі й обіцяє, що його теж неодмінно відремонтують.
А поки родина живе далеко від дому, Ірина робить усе, щоб її діти — 17-річний Дмитро та п’ятирічна Софійка — мали можливість навчатися, розвиватися і просто радіти дитинству.
Мрія є
Про Дмитра ми писали вже неодноразово: цей непересічний юнак власною активністю постійно підкидає нам нові й нові інформаційні приводи, вигадуючи цікаві експериментальні проєкти, а також продовжуючи започатковані ним традиції попри війну, переселення та обставини нинішнього часу. Діма — єдиний школяр, який кілька років поспіль збирав каштани для потреб ЗСУ, креативний фотограф, читач хмар, декламатор віршів тощо.
Безумовно, такий різнобічний розвиток — заслуга насамперед матусі, яка вчасно помітила здібності сина до творчості й всіляко його підтримує.
Ми поцікавилися в пані Ірини, чим зараз займається Дмитро після закінчення Великописарівської школи.
— Діма вступив до коледжу Сумського аграрного університету на аграрну спеціальність, — каже співрозмовниця. — Хоча мріяв і мріє здобути освіту еколога і пов’язати свою професію з екологічною галуззю. На жаль, сьогодні ця мрія залишається нездійсненною через війну. Я не можу відпустити дитину кудись від себе, адже навчання передбачає поїздки до Сум. Саме з метою безпеки ми обрали оптимальний для нас варіант — вступити до коледжу, який знаходиться в Охтирці. Навчання відбувається в змішаному форматі (очно і дистанційно), але ж переважно Дмитро вдома, і нам так спокійніше.
Зі своєю мрією стати екологом син не розпрощався. Він неодмінно ним стане, як тільки дозволить безпекова ситуація.
Узагалі-то класна керівниця Світлана Кривонос, яка викладала у Діми історію, радила йому вступити до педагогічного університету на історичний факультет. Але Діму не зацікавила перспектива в подальшому бути вчителем історії в школі. Він хоче для себе іншого шляху, адже бачить себе саме в екологічній сфері. Тому поки що навчається на агронома.
Щоб 17-річний підліток не засиджувався вдома за дистанційним навчанням, яке чергується з очним, пані Ірина записала його на різноманітні гуртки, де заняття відбуваються виключно очно: на заходи до Великописарівської бібліотеки, в організацію Червоного Хреста, до Молодіжного центру. Тобто усюди, де Дмитро має можливість спілкуватися з ровесниками і перебувати в підлітковому середовищі.
На запитання, чи подобається таке завантаження Дімі, мама відповіла, що так. І це — найголовніше!
Про парти для Софійки
Різнобічний розвиток і у Софійки, молодшої сестрички Дмитра. Дівчинці п’ять років, але вона вже має досить насичений графік: відвідує приватний дитсадочок в Охтирці, а після нього займається підготовкою до школи (до дошкільного закладу приходить педагогиня і проводить заняття з майбутніми першокласниками).
Ірина Бутенко як патріотка рідної Великописарівської громади чітко усвідомлює, наскільки зараз важливо зберегти освітню мережу, в тому числі дошкільну та позашкільну. Але насамперед вона — мама, тому має берегти своїх дітей і піклуватися про їхнє майбутнє.
Зі слів жінки, вона знає нинішню ситуацію з дитячими садочками громади, і закриття одного з них відбувається на її очах. Знає, яка боротьба ведеться за кожного малюка, вкрай необхідного для чисельності закладу. І водночас відповідальне материнство не дає їй права нехтувати правом власної донечки на спілкування з однолітками та інші радощі дитинства.
— Керівники дитсадків та школи запрошували Софійку до їхніх закладів, але ми обрали інший шлях — шлях на користь дитини, — каже Ірина Павлівна. — Віддали донечку до приватного дитячого садочка. Там хоч і дорого, але воно того варте. Після обіду в садочку відбуваються підготовчі до школи заняття, а тричі на тиждень дитина займається хореографією в Охтирській музичній школі. Донечка хотіла ще малюванням у художній школі займатися, але немає кому її туди водити. Я на роботі зранку до вечора, тому турбота про онуку лежить на бабусі. Навантажувати її ще одним Соніним гуртком — це вже занадто. А взагалі ж, я дуже вдячна своїй матусі за величезну допомогу, яку вона надає мені у вихованні моїх дітей. Без неї мені було б набагато важче.
Наступної осені Софійка йде до школи, і це велика подія не лише для майбутньої першокласниці, а й для всієї сім’ї. Тому до прийняття рішення щодо вибору навчального закладу для дівчинки мама та всі члени родини поставилися максимально виважено, ретельно та серйозно.
— Я хоч сама працюю у Великописарівській селищній раді і підтримую рідну громаду, але своїй дитині хочу дати нормальну школу, тому обрала для донечки Охтирську школу №2, — ділиться своїми материнськими рішеннями героїня статті. — Дитина має навчатися, сидячи за партою, і дивитися на вчительку не через екран монітора, а очі в очі. Та і якість очного навчання не йде ні в яке порівняння з дистанційним. Тому школа для Соні має бути однозначно очною! В Охтирці є вибір навчальних закладів для школярів, обрати є з чого, але для мене основним критерієм з усіх охтирських шкіл було укриття. У другій школі воно найнадійніше, як на мій погляд.
Джакузі та каштани
Героїня матеріалу, як і всі переселенці, дуже сумує за рідною домівкою. Війна триває вже п’ятий рік, разом із цим дорослішають і дітки пані Ірини. І якщо раніше Софійка здебільшого лише спостерігала за тим, як матуся плаче за домом, то зараз дівчинка з притаманною їй дитячою безпосередністю витирає мамині сльози і заспокоює цілком серйозно: «Не плач, мамочко! Закінчиться війна, ми повернемося додому і все відбудуємо!»
— Донечка пам’ятає про те, як я любила своє джакузі, тому навіть особливо наголошує на тому, що джакузі ми обов’язково відремонтуємо! — усміхається Ірина Бутенко.
Так, за буденними дитячими справами і минає день за днем, рік за роком. Що буде завтра — невідомо. А сьогодні життя Дмитра та Софійки наповнене важливими й цікавими для них заняттями та подіями. Та, на жаль, навіть традиційні справи можуть змінюватися, і не завжди через війну.
Наприклад, Діма кілька років поспіль збирав каштани для потреб ЗСУ. На заваді традиції не ставали ані обстріли Великописарівської громади, ані евакуація та переселення до іншого населеного пункту: школяр знаходив каштани та бажання їх збирати попри всі труднощі. І лише цьогоріч започаткована ним акція призупинилася: не через війну, а через природні явища — каштани не вродили!
— Син хотів дати клич у Сумському університеті, щоб студенти долучилися до акції, але не вийшло, бо неврожай, — каже пані Ірина.
Що ж, ми щиро віримо в те, що прийде час, коли буде і мир, і врожай. І Дмитро як активний лідер стане ініціатором нових проєктів та започаткує ще не одну традицію, до якої залучить активну молодіжну спільноту.
Хочеться вірити, що Дмитро здійснить свою мрію і стане екологом, а Софійка матиме можливість не лише займатися улюбленими танцями, а й навчитися малювати, як їй того хочеться.
А ще — що одного дня вся родина повернеться до рідної домівки. І тоді обіцянка маленької Софійки, якою вона сьогодні заспокоює маму, стане реальністю: усе відбудують. Навіть мамине улюблене джакузі.
Оксана Ковальова
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930“ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.