26 травня 2026 року у львівському просторі Lem Station у змішаному форматі (офлайн та онлайн через Zoom) відбулася експертна дискусія, організована Українським безпековим клубом та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні. Головною темою заходу стала «Демографія національної стійкості: міграція, ринок праці і стратегічні реформи в умовах війни та технологічних змін». Під час дискусії учасники аналізували демографічну кризу як екзистенційний виклик національній безпеці, шляхи подолання дефіциту робочої сили, умови повернення українців з-за кордону та ризики неконтрольованої імміграції. До дискусії долучилися провідні експерти, науковці, економісти та політологи.
Демографічна криза є екзистенційним викликом, який неможливо подолати неконтрольованим залученням мігрантів або ситуативними пільгами. На відміну від попередніх підходів, які базувалися на емоційних закликах до повернення, нова модель вимагає прагматичного державного планування, розбудови децентралізованої високотехнологічної економіки та чітких інституційних правил. Експерти наголошують, що міграційна політика повинна повністю підпорядковуватися загальному баченню майбутньої держави, де верховенство права, інклюзивна ідентичність та дієве місцеве самоврядування відіграють вирішальну роль.
Нові стандарти українців після життя в Європі
Українці, які через війну опинилися за кордоном, здобули абсолютно новий досвід взаємодії з європейськими правовими та соціальними системами. Це докорінно змінило їхні очікування, суттєво підвищивши вимоги до якості державних послуг, безпеки та рівня прозорості влади в Україні. Відкриваючи дискусію, голова Українського безпекового клубу Юрій Міндюк наголосив, що держава часто ігнорує ці світоглядні зміни, марно сподіваючись повернути людей лише емоційними закликами. Пояснюючи цей розрив між зростаючими вимогами громадян та поточною пропозицією державного апарату, експерт підкреслив ключові мотиви неповернення:
«Перебування мільйонів українців у європейських країнах докорінно змінило їхні очікування та зруйнувало толерантність до пострадянських управлінських практик. Вони побачили іншу модель життя: суспільства з мінімальним рівнем корупції, відсутністю чиновницького свавілля та прозорими стосунками між владою і громадянином. Тепер цей європейський досвід стає викликом для репатріації, адже мігранти більше не погодяться на старі правила гри і вимагатимуть від української держави європейських стандартів державного управління.» — Юрій Міндюк, голова Українського безпекового клубу.
Проте реалізація будь-яких дієвих програм репатріації, на переконання спікера, неминуче наштовхується на хронічну слабкість чинних державних структур та відсутність цільового управління.
«Фундаментальною перешкодою для репатріації є хронічна слабкість державних інституцій – Україна досі не сформувала дієвого управлінського апарату для таких викликів. Для системного повернення мігрантів необхідно створити цільову та фінансово забезпечену організацію, яка супроводжуватиме цей процес. Віддати демографічну стратегію на поталу випадку означає свідомо відмовитися від реального управління міграційною політикою.» — зазначив Юрій Міндюк.
Системний дефіцит, повернення громадян та ризики імміграції
Нестача робочої сили в Україні не є виключно наслідком повномасштабного вторгнення, адже демографічний спад та старіння населення формувалися десятиліттями. Війна лише виступила каталізатором, який різко оголив і поглибив проблему дефіциту кадрів на ринку праці через масовий виїзд громадян. Водночас реалізація будь-яких дієвих програм репатріації неминуче наштовхується на слабкість чинних державних структур та відсутність цільового управління.
Стурбованість щодо інституційної слабкості та необхідності іншого підходу до фінансування поверненців підтримав також кандидат економічних наук, представник Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Олексій Позняк.
«Зараз ми стоїмо перед вибором: створювати нову окрему інституцію для повернення людей чи розширювати можливості тих державних структур, які вже є. Але треба розуміти реалії — нова велика організація потягне за собою колосальні витрати, тоді як посилення вже діючих підрозділів обійдеться державі значно дешевше.» — Олексій Позняк.
Аналізуючи ситуацію на ринку праці, він підкреслив, що криза має глибоке системне коріння, а війна лише прискорила вже існуючі негативні процеси.
«Зараз ми маємо гострий дефіцит робочих рук, і це ні для кого не секрет. Проте важливо розуміти, що ця ситуація виникла не через війну. Вона просто виступила каталізатором, який значно прискорив і посилив ті негативні тенденції на ринку праці, що почалися ще задовго до російської агресії.» — Олексій Позняк.
Водночас він застеріг державу від спроб швидко вирішити проблему шляхом масштабного імпорту іноземних працівників.
«Розглядаючи сценарії масового залучення іноземної робочої сили, держава має усвідомлювати загрозу геттоїзації, на яку вже наразилися західні країни. Досвід Франції, Німеччини та Великобританії яскраво демонструє, що надто швидкий приплив великих груп мігрантів завершується формуванням закритих етнічних анклавів; замість інтеграції такі спільноти починають жити за власними неформальними законами, опиняючись фактично поза правовим полем країни-реципієнта.» — Олексій Позняк.
Залучення іноземної робочої сили мусить залишатися жорстко керованим процесом, де визначальним критерієм є здатність нових мешканців повноцінно інтегруватися в українське правове поле.
Демографія національної стійкості
Відбудова повоєнної економіки не повинна зводитися до механічного відновлення старих індустріальних гігантів, які є вкрай вразливими мішенями для ворожих атак. Натомість держава має зосередитися на формуванні децентралізованого високотехнологічного сектору та мобілізації власних прихованих ресурсів. Керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UAЮрій Гончаренко переконаний, що саме нова просторова структура промисловості диктуватиме правила поведінки на ринку праці. Окреслюючи контури майбутньої безпекової архітектури, він наголосив на зміні підходів до оборонного виробництва:
«Нам потрібно будувати підприємства, які виробляють зброю, дрони та іншу необхідну техніку. Але зважаючи на те, що росія володіє далекобійними ракетами, ми більше не можемо дозволити собі величезні заводи. Ці нові виробництва мають бути компактними, розосередженими по країні і, за можливості, схованими під землею.» — Юрій Гончаренко, керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA.
Розбудова такого військово-промислового комплексу вимагатиме значної кількості кадрів, проте цей дефіцит можна суттєво зменшити за рахунок громадян, які сьогодні уникають легальної зайнятості через незбалансованість призовного процесу. Вказуючи на потужний внутрішній резерв для економіки, спікер додав:
«Формування чесного суспільного договору щодо військової служби містить у собі потужний внутрішній резерв для подолання кадрового дефіциту. Якщо держава забезпечить справедливий розподіл мобілізаційного навантаження та передбачувану ротацію, сотні тисяч чоловіків вийдуть з тіні, що дозволить одночасно посилити обороноздатність країни та повернути значну кількість людей у легальну економіку.» — зазначив Юрій Гончаренко.
Формування чесного суспільного договору здатне повернути сотні тисяч українців у легальну площину, розв’язуючи частину проблеми кадрового голоду без небезпечного імпорту іноземців. Міграційна стратегія є лише інструментом і має жорстко підпорядковуватися обраній економічній моделі.
Інституційна компетентність та роль громад
Успішна реалізація будь-яких демографічних стратегій неможлива без базового професіоналізму управлінців на всіх рівнях влади. Окрім загальнонаціональних рішень, саме муніципалітети формують реальне середовище, яке мотивує громадян залишатися на своїх територіях або повертатися з еміграції. ексзаступниця міністра соціальної політики Наталія Федорович наголошує, що декларативні заяви чи зміна назв відомств не компенсують гострої нестачі компетентних кадрів у державному апараті. Зміщуючи фокус проблеми до інституційної фаховості посадовців, експертка підкреслила:
«Звісно, корупція і зловживання владою – це критичні виклики, але зараз я б ставила на один рівень із ними брак звичайного професіоналізму. Нам потрібні фахові рішення, а не пусті балачки, коли чиновники на найвищих посадах замість реальної роботи просто вигадують нові красиві назви для старих проблем.» — Наталія Федорович.
Поряд із компетентністю центральних органів, вирішальним провайдером стійкості виступає місцеве самоврядування, яке безпосередньо відповідає за забезпечення базових потреб населення на місцях.
«Успішна реалізація національної демографічної стратегії неможлива без безпосереднього лідерства місцевого самоврядування. Саме муніципалітети формують реальне середовище та базовий безпечний простір, стан яких стає головним прагматичним аргументом для громадян у момент ухвалення екзистенційного рішення — залишатися в країні чи емігрувати.» — Наталія Федорович.
Ключова відповідальність за збереження людського капіталу об’єктивно лежить на територіальних громадах, адже надійна інфраструктура, якісна освіта та фізична безпека працюють набагато ефективніше за централізовані заклики. Розуміння того, що люди обирають для життя не просто державу, а конкретну безпечну територію, логічно підводить дискусію до питання про те, як Україна може зберегти емоційний та координаційний зв’язок з тими, хто все ж опинився за кордоном.
Мережева нація та інклюзивний міф
В умовах глобального розселення мільйонів громадян традиційне уявлення про державу, яка обмежується виключно своїми фізичними кордонами, стрімко втрачає актуальність. Політолог та громадський активіст Євген Золотарьовпереконаний, що Україна потребує переходу до сучасної концепції мережевої нації, здатної утримувати емігрантів у спільній орбіті незалежно від їхнього поточного місця проживання. Головним емоційним магнітом для такого глобального об’єднання має стати інклюзивна гордість за участь у героїчному національному спротиві російській агресії. Розмірковуючи про те, як запобігти розколу між тими, хто воював, тими, хто залишився в тилу, і тими, хто виїхав, експерт пропонує спиратися на новий об’єднавчий міф:
«Український героїчний спротив у 21-му столітті має принципово іншу, інклюзивну природу. Цей масштабний подвиг дає можливість асоціювати себе з ним усім українцям: тим, хто ніс службу на небойових посадах, тим, хто працював у тилу, і навіть тим громадянам, які виїхали за кордон або вже народилися в еміграції.» — Євген Золотарьов, політолог, громадський активіст.
Такий міцний емоційний зв’язок вимагає від влади кардинальної зміни управлінських підходів, за яких країна перетворюється на ціннісне ядро для всього світового українства.
«В умовах масштабного розселення громадян традиційна модель держави, обмеженої фізичними кордонами, потребує кардинального перегляду. Щоб зберегти зв’язок із діаспорою та біженцями, Україна має еволюціонувати у координаційний штаб світового українства, ставши інституційним та ціннісним ядром для розбудови глобальної мережевої нації.» — Євген Золотарьов.
Формування стратегії «розширеної України» дозволить не лише зберегти ідентичність біженців, але й перетворити діаспору на потужний ресурс для повоєнних інвестицій та міжнародного лобіювання. Зрештою, успішність такої глобальної інтеграції, як і загальна здатність країни асимілювати людей, безпосередньо залежатиме від вирішення фундаментальних суперечностей у базовому суспільному договорі та правовому полі.
Інституційний конфлікт Конституції
Будь-які дискусії про міграцію чи повернення громадян неминуче впираються у відсутність чіткого суспільного договору та зрозумілих базових правил гри. Доктор філософії, заступник декана факультету суспільних наук Школи права УКУ Максим Колиба звертає увагу на глибокий інституційний конфлікт, закладений ще у фундаменті українського державотворення. На його переконання, неможливо ефективно інтегрувати суспільство, коли базові норми країни концептуально суперечать одна одній, генеруючи одночасно вимогу рівності та запит на тотальні пільги. Пояснюючи цю фундаментальну правову колізію, експерт зазначив:
«В самій основі українського державотворення закладено глибокий інституційний конфлікт: перша стаття Конституції декларує побудову одночасно правової та соціальної держави. Цей концептуальний нонсенс унеможливлює встановлення єдиних і зрозумілих правил гри, адже сувора рівність громадян перед законом несумісна із системою масових пільг та субсидій. Доки це протиріччя не буде вирішене, держава не зможе запропонувати життєздатний суспільний договір ні власним громадянам, ні потенційним мігрантам.» — Максим Колиба, доктор філософії.
Продовжуючи свою думку, він підкреслив, що ця подвійність не дозволяє встановити єдині критерії ані для власних громадян, ані для потенційних іноземних працівників.
«Розробка дієвої демографічної та міграційної політики неможлива без попереднього визначення базового суспільного договору. Доки держава чітко не відповість на питання, яку саме правову та економічну модель вона будує, неможливо сформулювати життєздатні критерії та стимули для залучення як власних громадян, так і нового людського капіталу.» — зазначив Максим Колиба, заступник декана факультету суспільних наук Школи права УКУ.
Без подолання цього фундаментального протиріччя між суворою правовою рівністю та соціальним популізмом держава не зможе сформувати життєздатну модель для інтеграції людського капіталу. Потреба у прагматичному визначенні того, яку саме країну та економіку ми будуємо, логічно підводить дискусію до питання первинності бізнес-стимулів над емоційними закликами у міграційній стратегії.
Прагматизм повернення та економічне бачення
Успішна репатріація українців та залучення якісного людського капіталу не можуть спиратися виключно на емоційні заклики до національної ідентичності чи почуття обов’язку. Замість того, щоб фокусуватися на примусовому насадженні правил, держава має спрямувати зусилля на розбудову конкурентоздатної ліберальної економіки. Економіст та екс-керівник управління інвестиційної політики Львівської ОДА Роман Матис переконаний, що саме сприятливі прагматичні умови є найефективнішим демографічним магнітом для мігрантів. Зміщуючи акцент дискусії на базові потреби громадян та інвесторів, експерт наголосив:
«Щоб людина вирішила жити в країні, їй потрібна елементарна передбачуваність. Коли ти чітко розумієш, за якими правилами тут працює бізнес і як ти можеш будувати своє особисте життя на роки вперед, ти залишаєшся. Без цієї базової впевненості у завтрашньому дні жодні інші аргументи просто не спрацюють.» — Роман Матис, економіст, підприємець.
Якщо Україна зможе запропонувати привабливе податкове навантаження, мінімум бюрократії та прозорі правила гри, це автоматично розв’яже проблему асиміляції. Люди, які побачать чітку фінансову вигоду від роботи в країні, будуть готові свідомо прийняти всі її культурні, мовні та правові стандарти.
Цей прагматичний підхід доводить, що вирішення демографічної кризи лежить у площині створення потужних економічних стимулів, які об’єктивно переважають будь-які декларативні державні програми. Демографічна стійкість є лише похідною від успішної економічної стратегії держави.
Битва за людський капітал: чому демографічна стратегія — це тест на спроможність держави
Підсумовуючи експертну дискусію, стає очевидним: демографічна криза України не має простих чи механістичних рішень. Ілюзія того, що нестачу робочих рук можна швидко перекрити неконтрольованим імпортом дешевої робочої сили, розбивається об реальні ризики соціальної дестабілізації та утворення ізольованих іншокультурних анклавів. Водночас виключно емоційні заклики до патріотизму, хоч і формують важливий інклюзивний міф для об’єднання «нації-мережі», самі по собі не здатні масово повернути громадян з еміграції.
Справжня битва за людський капітал розгортатиметься не в площині гасел, а в площині інституційної прагматики. Вона вимагає розв’язання фундаментального конфлікту в самому суспільному договорі, де прозорі та рівні правила гри мають замінити тотальний популізм недієвої соціальної держави. Люди є найвимогливішими інвесторами: вони вкладатимуть своє життя, час та знання лише туди, де є передбачуваність ведення бізнесу, дієве правосуддя та гарантований місцевими громадами базовий безпечний простір.
Відтак, успішна демографічна політика повоєнної України – це не створення ще одного профільного відомства чи написання декларативних програм. Це фінальний результат комплексної трансформації всієї країни: від переходу до децентралізованої високотехнологічної економіки і справедливої моделі мобілізації до утвердження фаховості державного апарату. Лише трансформувавшись із територіального адміністратора на безпечний, конкурентний та ціннісний координаційний центр глобального українства, держава зможе виграти цю екзистенційну битву за власне майбутнє.
Залишити відповідь