Репортаж із закритого засідання Українського безпекового клубу «Трансформація Сектору безпеки та оборони в контексті залучення іноземних добровольців: реформа, довіра, права та когнітивна стійкість» · Київ, 15 липня 2026 року
15 липня в Києві Український безпековий клуб зібрав за одним столом тих, хто рідко зустрічається в одному приміщенні: ветеранів і командирів інтернаціональних підрозділів, практиків рекрутингу, дослідників, правозахисників, представників білоруських демократичних сил та міжнародних донорських інституцій. Захід організувала ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні. Засідання відбувалося за правилом Chatham House, тому в цьому репортажі ми передаємо зміст дискусії без атрибуції висловлювань конкретним особам — і саме завдяки цьому розмова вийшла настільки відвертою, наскільки цього вимагає тема.
Контекст: рік, коли держава нарешті зрушила
Тема іноземних добровольців перестала бути маргінальною. За оцінками, що наводилися в медіа навесні, у Силах оборони вже служать близько 20 тисяч громадян інших держав. З 10 травня набув чинності закон № 4730-IX, який уперше комплексно врегулював правовий статус іноземних військовослужбовців: посвідка на тимчасове проживання на строк контракту плюс шість місяців, спеціальний код категорії «04/19», право оформлюватися навіть з простроченим паспортом, якщо по новий довелося б звертатися до країни-агресора, доступ до медичних і соціальних послуг нарівні з українськими військовими.
На початку липня Уряд затвердив єдиний механізм супроводу іноземних добровольців — від прибуття в Україну до контракту: працювати зможуть лише верифіковані компанії без зв’язків із державою-агресором, із забезпечувальним платежем у 5 млн. грн. та поетапною оплатою послуг. Озвучена урядова мета — укомплектовувати іноземними добровольцями до 30–50% посад піхотинців і штурмовиків. А 13 липня тему розглядала профільна тимчасова слідча комісія Верховної Ради, де поряд із високою оцінкою мотивації іноземних бійців прямо йшлося про розриви системи та ризики тіньових схем.
Отже, рух є. Питання, довкола якого будувалася дискусія клубу, звучало інакше: чи стане цей рух системою — і чи відчує його конкретна людина, яка вже воює за Україну.
Діагноз: фрагменти є — політики немає
Наскрізний висновок дискусії можна сформулювати одним реченням: в Україні існують окремі закони, постанови, ініціативи й героїчні імпровізації — але досі не існує єдиної державної політики щодо іноземних добровольців як цілісного маршруту людини: від рекрутингу, через службу й поранення, до життя після контракту.
Учасники з бойовим досвідом нагадали: наприкінці минулого року було розформовано кілька інтернаціональних підрозділів, які роками накопичували унікальні практики — і цей досвід не був масштабований. Відтак інші частини сьогодні «наново проходять» ті самі помилки: контракти, які іноземець підписує без перекладу рідною мовою; норми, що існують на папері, але не імплементовані на рівні військових частин, де все залежить від обізнаності конкретного командира; скляна стеля для іноземних сержантів і офіцерів — носіїв управлінської культури провідних армій світу.
Дослідники представили дані нещодавнього дослідження становища іноземних добровольців: попри всі бар’єри, більшість опитаних хочуть залишитися жити в Україні. Це не лише військовий, а й людський, демографічний і економічний потенціал — який держава поки що системно втрачає, бо, як прозвучало в залі, «з іноземцями не розмовляють: їх сприймають як ресурс, а не як суб’єктів».
Три моделі рекрутингу — і жодної спільної рамки
Дискусія показала, що сьогодні паралельно існують щонайменше три моделі залучення іноземців: державні механізми, що лише розгортаються; безпеково орієнтовані структури з багаторічним досвідом і жорсткими фільтрами проти інфільтрації; та самоорганізовані горизонтальні ініціативи, які на волонтерських ресурсах будують повний цикл — від співбесіди на іншому континенті до інтеграційної школи з вивченням української мови. Останні демонструють вражаючу ефективність за витратами, але, за оцінкою частини учасників, компенсують своєю самовідданістю саме те, чого бракує державі, — і не можуть замінити системного підходу.
Окремим блоком звучали безпекові виклики закордонного рекрутингу: цілеспрямовані спроби ворога перехоплювати кандидатів і засилати агентуру, тиск кримінальних структур у країнах походження, правові ризики через законодавство про найманство в окремих державах. Висновок дискусії: рекрутинг за кордоном без ретельного аналізу місцевого правового поля і без міждержавної координації створює для України не лише операційні, а й дипломатичні та репутаційні загрози.
Найболючіше: родини, компенсації, довіра
Найемоційніший момент вечора стосувався не рекрутингу, а відповідальності. Учасники наголосили: комунікація держави з родинами загиблих і зниклих безвісти іноземних добровольців фактично відсутня, а виплати компенсацій родинам за кордоном системно не відбуваються. Мати загиблого добровольця з Латинської Америки не має навіть українського посольства у своїй країні, до якого могла б звернутися. За міжнародними зобов’язаннями відповідальність за це несе не окрема бригада — а Україна як держава.
Так само гостро прозвучала тема Державної міграційної служби України, яку учасники майже одностайно назвали головним інституційним вузьким місцем: від ризику, що частина бійців із бойовими нагородами формально стане «нелегалами» через відсутність документів, до багаторічних поневірянь тих, хто воює за Україну з 2014 року. Окремий вимір — становище білоруських добровольців та їхніх родин, для яких повернення додому означає репресії, а українська бюрократична рамка досі містить обмеження, що б’ють саме по них.
Наскрізною ниткою через усі ці сюжети проходила одна тема — довіра. Кожен невиконаний перед добровольцем пункт контракту миттєво стає матеріалом для російської пропаганди, яка системно працює наративами про «найманців» і «гарматне м’ясо» — і водночас сама будує вербування на обмані, борговій кабалі та використанні людей як витратного матеріалу. Саме тому формула засідання звучала так: не приховувати проблеми і не виправдовуватися, а будувати інфраструктуру правди й довіри — чесний контракт України проти рабства.
Головне: що далі
Засідання не завершилося констатаціями. Учасники домовилися про конкретну послідовність кроків, і саме вона є головним результатом вечора.
Перше. За підсумками дискусії Український безпековий клуб готує аналітичний документ із рекомендаціями — спільний продукт усіх учасників засідання, з консолідованими пропозиціями для Уряду, Міністерства оборони та Верховної Ради, а також комунікаційну рамку супроводу реформи.
Друге. Напрацювання учасників будуть передані у форматі конкретних правок до профільного законопроєкту, що перебуває на розгляді у Верховній Раді; для цього формується спільна українсько-інтернаціональна експертна група.
Третє. У дискусії викристалізувалися інституційні пропозиції, які увійдуть до підсумкового документа: створення єдиного координаційного центру інтернаціоналізації Сил оборони на рівні, достатньому для ухвалення рішень; запровадження дорадчого органу за участю самих добровольчих спільнот; диференційований підхід до різних національних груп; механізм комунікації з родинами та гарантованих виплат; реформування міграційної служби.
Четверте. Оскільки запрошені представники профільних державних інституцій цього разу не змогли долучитися до розмови повноцінно, клуб ініціюватиме наступний раунд уже на їхніх майданчиках — у форматі зустрічей із особами, які ухвалюють рішення, в Уряді, Міністерстві оборони та парламенті. Плануються також вужчі тематичні засідання — зокрема щодо громадянства й натуралізації та щодо стандартів рекрутингу.
Україна вже довела, що за неї готові воювати люди з десятків країн світу. Тепер — і тут учасники засідання були одностайні — вона має довести, що вміє тримати слово перед кожним із них. Бо найкраща контрпропаганда — це реформа, яка працює, і люди, які можуть це засвідчити.
Український безпековий клуб · ГО «Фонд сприяння демократії» · за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні
Залишити відповідь