В своїй сім`ї Наталія була однією дитиною. Як і її мама у своїй. Ніяких традицій великої рідні. І раптом у самої – чотирнадцятеро. Сьогодні у Наталії Анатоліївни Шинкаренко і Павла Івановича Веремієнка 4 власних біологічних дітей, одна – всиновлена і 8 діток під опікою. Один син загинув на війні, захищаючи від російської агресії небо Харківщини.
Створити велику родину – спільне рішення подружжя, виношене роками спільного життя. Кожна нова дитина не зупиняла, а надихала на чергове поповнення. І війна тільки посилювала бажання давати осиротілим дітям сімейне тепло.
Наталя народилася і виросла в Тростянці. В першому шлюбі народилися два старших сина. Вона сама продовжувала їх виховувати. Згодом в її житті з’явилася нова опора – вона зустріла Павла. Вірного й надійного чоловіка, поруч із яким почувалася як за кам’яною стіною.
Через деякий час в сім’ї народився третій довгоочікуваний син.
Брати не переставали мріяти про сестричку. Цю мрію поділяли й батьки. Тому звістку про четверту вагітність за два роки родина зустріла з великою радістю.
Але то знову був хлопчик. Ні краплі розчарування, тільки радість від поповнення. Але з побажаннями від синів на майбутнє: “Хочемо сестричку”.
Саме тоді Павло вперше сказав слова, які згодом стали пророчими: “А давайте ми її удочеримо?”. Спочатку цю пропозицію сприйняли з усмішкою. Згодом сімейні розмови перейшли до запитань про заклади для дітей сиріт та позбавлених батьківського піклування.
Остаточно на рішення прийняти в родину дитину вплинула розмова Наталії із сином Ігорем. Це був 2014 рік – перший рік російської агресії проти України. Тоді Ігор вже служив за контрактом у ЗСУ й деякий час перебував на Донбасі, де тривали бойові дії.
Одного разу він зателефонував матері й розповів, як їхній підрозділ допомагав евакуйовувати дитячий будинок на Донеччині.
- Мамо, у нас є ти. А в тих дітей немає нікого. Всім хочеться родинного тепла, материнської ласки, батьківської уваги. Я хотів би такої сестрички, – згадує ту розмову Наталія.
Після цього розмови в родині змінилися на конкретні плани. На сімейній раді вирішили: якщо всиновлювати, то дівчинку з Донбасу – краю, де війна вже ламала дитячі долі. Почали готуватися: зібрали необхідні документи і стали кандидатами в усиновлювачі. Дзвонили та шукали скрізь…
Через дев’ять місяців Наталія вперше зустрілася зі своєю майбутньою донькою Анастасією в будинку дитини. Дівчинці ще не було й року.
- Вона була слабенька, зовсім крихітна. Лежала в ізоляторі, хворіла й часто плакала. Ось вона, моя довгоочікувана донька! Від щастя я стрибала чи не до стелі, – розповідає Наталія.
То був вересень 2015 року. Додому вони поверталися вже рідними. За вікном пропливала охоплена війною Донеччина: зруйновані будинки, військові зі зброєю, підірвані мости, понтонні переправи.
З перших днів війна увійшла в родину Павла і Наталії. Обидва їх старші сини вивчились у вищих навчальних закладах та взялися до зброї в лавах ЗСУ. Але військова служба ніколи не ставала перешкодою для спілкування з родиною. Батьки завжди радилися з синами перед ухваленням важливих сімейних рішень. Особливо тих, що стосувалися поповнення родини.
Після удочеріння Анастасії їхня родина почала стрімко поповнюватися дітьми, які не мали родини. Формою сімейного виховання вони обрали опіку – не прийомну сім’ю і не дитячий будинок сімейного типу.
- Ми не уявляємо, як, викохавши й виростивши дитину, ти мусиш нею з кимось “ділитися””, – образно але зрозуміло пояснює Павло Веремієнко.
Рік прожили вп’ятьох. Вирішили – замало. Так додалася ще одна дівчинка – Варвара. Тоді їй було дванадцять. Найбільше батьків вразило, що дитина не знала деяких елементарних речей. Насправді ж дівчинка виявилася дуже талановитою – середню школу закінчила майже на відмінно, вступила до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення навчання, як і старші брати, вона долучилася до ЗСУ. Зараз несе службу на позиціях ППО.
У травні 2017 року в родині з’явилася Марина – родом із Луганщини. Після евакуації вона перебувала в дитячому будинку іншої області. Саме звідти дівчинка була прийнята в сім’ю. Сім’я раділа появі ще однієї доньки.
Не минуло й року, як родина поповнилася ще однією дитиною – дев’ятирічною Софійкою. Тут вона закінчила школу із золотою медаллю, а зараз навчається в Одеському національному університеті імені Мечникова на кафедрі іспанської філології.
Минув рік. Родині запропонували прийняти до себе трьох діток з сімейної групи.
Поговорили на сімейній раді і вирішили – беремо.
Старші діти підростали й залишали родинний дім: одні їхали навчатися, інші створювали власні сім’ї. Коли Варвара поїхала на навчання, Софійка залишилася серед значно молодших братиків і сестричок. Тоді вона дедалі частіше почала говорити мамі: “Як було б добре, якби в мене була сестра або братик ровесники”.
Знову почалися родинні ради: “Приймати чи ні?”. Питали і старших, і менших, чи не проти вони, що про це думає тато. Коли всі підтримали цю ідею, вирішили прийняти в родину ще одну дитину. На їхньому життєвому шляху зустрілись два рідних братика.
Але далі почалася бюрократична тяганина: то якихось документів не вистачало, то довідка вже втратила чинність, то житлової площі було замало для такої великої родини. Тож довелося не лише доопрацьовувати документи, а й шукати новий, просторіший будинок.
Усе це тривало з 2019-го до початку 2022-го року. За цей час хлопчики встигли познайомитися з майбутніми братами й сестрами. Наталію і Павла вже називали мамою й татом. Заради того, щоб забрати дітей у родину, їм довелося відмовитися від мрії про новий просторий автомобіль, на який вони збирали гроші, і залізти в борги, щоб купити більший будинок.
Переїхавши до двоповерхового, ще не до кінця добудованого будинку в Нескучанському мікрорайоні й справивши новосілля, родина нарешті забрала до себе двох братиків. Сталося це за два тижня до початку повномасштабної війни. Уже з першого її дня Тростянець опинився під російською окупацією.
…Сьогодні такої великої родини за кількістю дітей у Тростянецькій громаді більше немає – 13 дітей, із яких дев’ятеро ще ходять до школи. Від держави вони не отримують жодної додаткової допомоги – лише державна допомога на дітей.
Є в родині й діти, які потребують додаткової підтримки. Двоє – з особливими освітніми потребами та одна з них – дитина з інвалідністю. “Довелося освоїти не тільки спеціальності кухара, вихователя, прачки, а й доктора. Одній укол в руку треба зробити, іншій в живіт чи ногу. Тут і я, і мої діти вже чітко знають свої “медичні” графіки і буває нагадують мені, коли я закручусь, – каже мама.
Інколи великій родині допомагають громадські організації. Зокрема, в цьому році грошову допомогу в розмірі 8991 грн. надала громадська спілка “Ліга Сильних”. Ці кошти родина спрямує на потреби дітей, зокрема дітей з інвалідністю. Але така сума все одно не закриває всіх потреб родини.
Втім, попри проблеми, членам цієї великої родини їхнє життя подобається. Бо живуть у любові серед дітей, повазі до батьків, реально дивляться на життя і більше покладаються на себе.
Коли ми переїжджали в новий будинок, один з синів сказав: “Мамо, де б ми не були, де б ви не жили, на тій чи іншій вулиці чи в якомусь будинку, знайте, що наша оселя – це ви з татом, це всі ми – наша родина, яка є нашою спільною цінністю”.
Джерело: “Тиждень“
Новину створено за матеріалами сайту “Тиждень” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Тиждень“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь