Художник іде з життя, але його картини залишаються. У них — час, пам’ять, характер людини і те, що вона хотіла сказати світові.
Саме так хочеться згадати Сергія Жиделя — заслуженого художника України, монументаліста, графіка і живописця, чиє життя було пов’язане з Луганщиною, а останні роки — з Охтиркою.
У 2015 році мені пощастило поспілкуватися з ним уже тут, на Сумщині. Тоді Сергій Петрович був вимушеним переселенцем із Луганська. Ми говорили про мистецтво, Китай, Охтирку, про втрачений дім і про те, чому він не зміг залишитися на окупованій території.
Минуло багато років, але його слова сьогодні звучать не менш гостро.
З Луганщини — до Охтирки
Сергій Жидель народився 1952 року в Лутугиному поблизу Луганська. За життя він створив масштабні вітражі, розписи та мозаїчні панно. Серед відомих робіт — мозаїки «Апостоли» на пам’ятному знаку «Луганська Богородиця», мозаїчні цикли для храмів і каплиць.
У Луганську митець прожив 34 роки.
Коли почалася війна, родина Жиделів залишила квартиру, майно, звичне життя і виїхала. Залишатися на окупованій території не захотіли.
Новим домом стала Охтирка. Оселилися на Леваді, придбали невеликий будинок, зробили ремонт. А над гаражем Сергій Петрович облаштував майстерню. Бо як художникові без майстерні?
Це була не просто зміна адреси. Це була втрата всього звичного і водночас свідомий вибір.
«Я українець з діда-прадіда»
Про Луганщину Сергій Петрович говорив болісно.
— Я українець з діда-прадіда, мій рід із Маріуполя, — розповідав він.
Він не міг змиритися з тим, що українське на Луганщині роками витісняли, а люди, які трималися своєї ідентичності, дедалі частіше почувалися чужими на власній землі.
Жидель згадував розповіді батька про 1930-ті роки, розкуркулення, Голодомор, виселення українців і заселення краю людьми з Росії.
Його особливо боліло, що колись на Луганщині було багато українських шкіл, а згодом українська мова й культура дедалі більше відходили на другий план.
Коли почалася війна, для нього не було питання, на чиєму він боці.
— Я не зміг прийняти ворожу позицію, — говорив Сергій Петрович.
Він допускав, що його діти колись, можливо, повернуться до Луганська. Але сам із дружиною вже вирішив залишитися в Охтирці.
Мистецтво, пленери і погляд майстра
Після переїзду Сергій Жидель швидко став частиною мистецького життя Сумщини.
Його запрошували на виставки, патріотичні заходи, пленери. Одного разу він представляв Луганщину на художньому пленері в Сумах, де разом працювали митці з різних областей України та дві молоді художниці з Польщі.
Учасники подорожували Сумщиною, бували на Лебединщині, у Тростянці, Нескучному, працювали просто неба, писали етюди.
Сергій Петрович цінував такі зустрічі передусім за спілкування й обмін досвідом.
Для нього мистецтво ніколи не було просто ремеслом. Він багато говорив про професійну школу, про важливість академічного рисунка, живопису, розуміння композиції.
Іноді висловлювався різко. Але це була вимогливість людини, яка добре знала професію й не любила поверховості.
Лао-ші з Луганська
Сергій Жидель об’їздив пів світу.
Однією з найбільш незвичайних сторінок його життя став Китай. У 2004 році він пів року працював там викладачем у межах університетського обміну.
Навчав китайських студентів рисунку та живопису.
Саме там він особливо відчув, наскільки шанобливо в Китаї ставляться до вчителя.
«Лао-ші» китайською означає «вчитель».
Це слово Сергій Петрович згадував із особливою теплотою. Казав, що вчитель у Китаї — людина, до якої ставляться з великою повагою. А якщо педагог приїхав з іншої країни навчати їхніх дітей, пошана ще більша.
Під час перебування в Китаї Сергій Жидель побував у Пекіні, Шанхаї та інших містах. Подорожував разом із дружиною, яку господарі також запросили до країни.
Його вражали масштаби Китаю, гори, стрімке будівництво, культура і зовсім інше ставлення до освіти.
Якою Сергій Жидель побачив Охтирку
На Охтирку він теж дивився очима художника.
Називав її камерним містом, зручним для життя і спільноти. Йому подобалися старі кам’яні будинки, історичні садиби, річка в центрі міста.
Але водночас він зауважував речі, які, на його думку, руйнували міську гармонію.
Говорив, що Охтирці потрібно берегти свою «камерність», зберігати стару архітектуру, чистити річку, облаштовувати місця відпочинку, берегти унікальні дерев’яні скульптури в парку.
Цікаво читати ці слова тепер.
Людина приїхала сюди вимушено, після втрати дому, але дуже швидко почала сприймати Охтирку не як тимчасове пристанище, а як місто, про яке варто дбати.
Учитель, до якого дітей возили з Великої Писарівки
В Охтирці Сергій Жидель продовжив робити те, що вмів і любив найбільше, — навчати.
Він працював викладачем Охтирської дитячої художньої школи до кінця життя.
У лютому 2016 року в Успенському храмі Охтирки відкрилася недільна художня школа. Викладав там Сергій Петрович.
Новина про ці заняття дійшла навіть до Великої Писарівки. Батьки з прикордоння привозили дітей до Охтирки, щоб вони навчалися у Жиделя.
Для нього це, мабуть, було природним продовженням усього життя. Він був художником, але не меншою мірою — Учителем.
Тим самим лао-ші.
І ще був святим Миколаєм
Діти знали Сергія Жиделя не тільки як художника.
Він був дуже схожий на святого Миколая — сивий, з білою бородою, добрим поглядом.
Тож іноді виконував і цю місію — приходив до дітей, дарував подарунки, створював свято.
Можливо, в цьому Сергій Петрович був особливо справжнім. Суворий у розмовах про професійне мистецтво і водночас дуже теплий поруч із дітьми.
За жертовність і любов до України
Сергій Жидель не залишався осторонь війни.
Брав участь у благодійних аукціонах Сумської спілки художників, кошти з яких спрямовували на потреби воїнів АТО.
У 2019 році він отримав посвідчення Української православної церкви Київського патріархату і був нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
У липні 2019 року Сергія Жиделя не стало.
Але людина залишається не лише у датах життя.
Сергій Жидель залишив свої картини, мозаїки, розписи. Залишив учнів. Залишив спогади людей, які його знали.
І залишив просту історію про те, що можна втратити дім, але не втратити себе.
Він український художник із Луганщини, який через війну опинився в Охтирці. І тут продовжив малювати, навчати дітей і робити те, що вмів найкраще.
Мабуть, саме так і продовжує жити справжній учитель.
Валерія Бакуліна
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930“ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.